***
Громіздка машинерія запінилася наче кінь в милі й зашкварчала з нутра терморегуляторами, анонсувавши різку зупинку та приземлення натужним ревом. Мій план було знищено приблизно в той самий момент, коли я сіла за штурвал армійської аерофури, тому доведеться забути про свій «сюрприз». Я загасила основний двигун і вискочила з кабіни. Автоматичні дверцята гучно шваркнули позаду і я почала роззиратись, шукаючи декого.
Набережна старого технічного каналу зустріла мене потрісканими бетонними плитами, вкритими мохами та лишайниками усіх кольорів райдуги, а також численними графіті та нецензурними написами з критикою політичного режиму. Я ментально себе похвалила у голові за те, що обрала запаркуватися біля берега, під схилом, інакше позичену в логістиків аерофуру було б помітно неозброєним оком будь-якому водію на КатехЕкспресі.
ВІН вже чекав на мене в зазначеному місці; скільки часу — невідомо. Знаючи клінічну нездатність цього чоловіка визнавати власні помилки, отак з виду неможливо сказати, чи це якийсь зловмисник порадив йому вдягти демісезонний комбінезон у таку спеку і він послухався, чи це було його власне рішення і тепер він жертвує здоров’ям заради стилю.
— Джі, скажи чесно, це ти від конвою відбилась чи тебе завтра в міжсекційний розшук оголосять? В штабі флоту переживають за підвищення частоти викрадень техніки.
— Стулив би ти оте своє офіцерське, а то в нас, в штурмових, за такі жарти знаєш що роблять?
Я простягнула руку, щоб поздоровкатись з ним на рівних, але лейтенант Маркович раптово захопив мене у свої міцні обійми, з яких мені ніколи не вдавалося вирватись. Я не бачила вираз його обличчя, але десь всередині відчула, що він посміхався, і посміхався він у таких ситуаціях обов’язково з заплющеними очима.
— Ти мені не повіриш, але я дуже радий, що з тобою все гаразд! — лейтенант говорив з таким жалібним голосом, що в мене ледве вистачило духу, щоб не засміятися, — Ти не знаєш який тут був публічний екстаз, коли ми дізналися, що хтось зі станції евакуювався!
— Не хочу знати жодних деталей про ці твої екстази, — на силу відбилася я.
Ми розділилися і дещо зніяковіли. Маркович виправився в поставі й драматично кашлянув. У мене ж натомість очі бігали по його уніформі, а точніше по його флотському комбінезоні. Він писав мені, що його підвищили у званні, коли перевели до позаатмосферного ударного дивізіону, але я навіть собі не уявляла, що він ще й звідкілясь нахапався нагород, бодай і половину з них за небойові заслуги, і йому дозволили «промаркувати» досягнення на лівому рукаві, як узвичаєно у пілотів зі столиці — там були відмітки за знищення ворогів, а також перекреслену «П» («пекло»), за хрещення боєм.
— Я не знала, що ти бойовий.
— Ой та які там бої, — відмахнувся він, — супроводжувати космокрейсер під час орбітального бомбардування рембази анафеміків це такий собі бій, вони навіть не встигли вирахувати звідки ми по нім били... але ж ти не про мої бойові заслуги хочеш поговорити, правда? Інакше не викликала б мене бозна-куди й не влаштовувала б таку «конспірологію», що мені довелося 40 хвилин пішки від штабу йти, щоб не попастися раптом нікому на очі.
— Ну от пішки йти тебе ніхто не змушував. Ти погодився зустрітися на моїх умовах.
— Так і що ж ти хочеш, друже?
Зібравшись з духом, я дістала з кишені маленьку пластикову коробочку, справжню вартість котрої мені було соромно визнавати навіть самій, не те що казати комусь іншому. Маркович з невимовною цікавістю бере коробочку та обережно відкрив її, зиркаючи то на мене, то на її нутрощі. В його очах чітко читалися питання «Обручка???» і «Ти серйозно???».
— Так, обручка. Так, серйозно.
Почувши мою відповідь, він театрально приклався тильною стороною долоні до лоба і максимально трагічно зітхнув.
— Це кому так не пощастило? Чекай! Невже Іридій Олексійович?! Чи може... Антін?!
— По-перше, Ірка цілком і повністю жонатий на своїй роботі та своєму роботі, і ти це знаєш. По-друге, я не думала, що ти про мене настільки поганої думки, щоб натякнути, що мені може подобатися Антик. По-третє, віддай кільце, довбню, бо ще загубиш. Ти навіть не уявляєш, чого мені коштувало його з собою пронести через надцять обшуків від СБ...
Марковичу знадобилося непристойно багато (для його посади) секунд, щоб обробити отриману інформацію. Рух коліщаток у голові паралельно з розумовим процесом призвів до підняття брови та утворення прискіпливого погляду в очах.
— Так а... А чого ми, власне, тут? — розмахнув він руками в півоберті, — Ми не могли зустрітися і поговорити про твою майбутню пропозицію в якомусь корпоративному скверику чи кафешці? Не в чорта на рогах, і не наче ми підпільники...
Мені не треба було йому відповідати, оскільки він уже все допетрав і лише прикидався, що в здогадках. Він закрив коробочку і провернув її в руках. Я вже навіть знала, що мені не треба буде робити шокований вигляд, коли він нарешті це скаже, але...
— Віта?, — випустив він з розчарованим тоном.
— Якого дідька?.. — Я ледве могла владнати почуття; я була впевнена, що окрім Антіна ніхто не знав, що у нас з Вітою взагалі було щось. Якщо це він проговорився...
— Та ну тебе. Ми ж з тобою в одному інтернаті виросли, я тебе як облуплену знаю. Ба більш, у мене чудові стосунки зі штабними метатроністками, і ти сама знаєш як складно від них приховати будь-що. А ще через мене проходив список поповнень персоналу логістичного центру, і я бачив там тебе та оцю новеньку через рядок, — мій найдавніший друг зробив крок назустріч, поки я стояла і намагалася взяти себе до рук, — тут вже і я 2 і 2 скласти можу. Ти не хочеш зустрічатися зі мною там де ведеться активний ефірний моніторинг, бо не хочеш, щоб твоя пасія дізналася про обручку... тільки от нащо тобі знадобився я?
— Бо я не хочу, щоб про обручку також дізналися в СБ і не конфіскували її під виглядом деконтамінації, бо як ти вже міг здогадатись, цю штукенцію я дістала на поверхні.
— З цим я аж ніяк в пригоді не стану, сержантко Штурманджі. На відміну від армійських частин, у нас у штабі обшукують по шість раз на недільку і прослухують детекторами так що аж у вухах тріщить. Я з цією твоєю обручкою одразу потраплю на розтин аж до самого секційного директора ЦУСБ, бо всім раптом захочеться дізнатися, звідки у другого пілота позаатмосферного штурмовика раптом завалявся в кишені камінець з ворожої території. Краще попастися думками в пастку метатроніки, ніж в кігті внутрішньої розвідки.
Маркович застиг у роздумах, а мені доводилося лише спостерігати за тим, як він оцінює усі ризики, й сподіватися, що він запропонує щось хороше.
— Але до мене додому їм сенсу немає навідуватись, — Маркович корчить свою улюблену єхидну фізіономію і підморгує. — Я ж зразковий офіцер і громадянин з карткою виборця, а не якийсь хрін з «Палеологу», ніхто й не запідозрить мене у контрабанді...
[УРИВОК З ВТРАЧЕНОГО РОЗДІЛУ “АЛЬФА ГІАЦИНТУ”]