ДВА ВИДИ ЗІРОК
Завмерлим приліском, серед сонних дерев, грайливо й по-дитячому шурхають бузкові промінці. Неозброєним оком можна розібрати лише дві світляні кульки, що квапляться кудись крізь нічний морок, та намагаються не відставати далі ніж на кілька стрибків.
— Ґнітко! Та куди ж ти так летиш?!
Напівпрозора боса ступня приґвіздується до сирої землі легко, не струшуючи роси з розкішної смарагдової трави, що у примарному світінні віддає глибокою синню. Через раптову зупинку хвилі світла довкола кульок перестають приховувати своїх власниць. Двоє тонких дівочих образи втілюються на стежині посеред молодих дерев.
— Ґнітко-о-о!
Околицю продирає оклик, що скидається на дитячий плач. Йому слідує більш груба, але також тонально висока відповідь.
— Ну не репетуй ти так! Ти що, геть дурненька?! Хочеш, щоб нас тут ще почуло що?
Дівчата дражливо блимають одне на одну наче дві кицьки, що не поділили шлях. Але роздратування триває всього мить, і ось вже до їхніх очей повертається грайливість промінців. Дух маленької нічної авантюри заполонив їхні крихітні світосяйні голівки. Обоє дівчат з власного, хоч і недовгого досвіду знають, що покидати межі рідного гаю їм не догоджає, а особливо у ночі, подібні до цієї. Та бажання побачити дещо чарівне сильніше за страх отримати сувору догану від тіток та старших сестер.
За мить після короткочасного відпочинку проліском вже знову тріпотять від листочка до травинки кулясті бузкові «світляки», розкидаючись тінерізними променями. Дівчата поспішають, наче намагаються перегнати саму ніч. Принаймні одна з них знає, куди біжить.
Прилісок врешті-решт закінчується і зненацька переходить у широкий степ, густо вкритий простирадлом світла, у котрому ледве не розчиняються дівочеголосі вогники. Вони спиняються біля велетенського лежачого каменю, вкритого все тою ж нічною вологою. Сестри не бояться лишити сліду, адже до ранку навіть роса не згадає про їхню присутність.
— Дивись, Світко, дивись!
Небесний океан над степом рясно всіяний ефемерними самоцвітами, котрі якась невідома сила виклала розлогим шляхом на всю довжину. Саме їхнє світло розганяє морок і перетворює далекий, для дівчат, край землі на щось безпечне, лагідне та до розтану домашнє. Ні старша, ні молодша сестра не бачили справжніх зір настільки близько та настільки живо — у їхніх рідних хащах єдиними зорями були вони самі. Обоє захоплено вдивляються у діамантові сузір’я навіть не переймаючись через по-дитячому розкриті роти.
— Думаєш там, на горі, теж живуть такі як ми?
Невинне питання лишається висіти у вогкому прохолодному повітрі, не отримавши ні підтвердження, ані спростування. Світка достатньо мала, щоби їй було дозволено добуватися від старших відповідей досхочу, а Ґнітка достатньо доросла, щоби знати, на які питання треба відповідати чесно, на які можна прибрехати, а на які краще промовчати.
Обом сестрам хочеться сидіти й розглядати зорі на небі довіку. Мабуть, тому, думає Ґнітка, їм старші наказують не ходити у такі ночі далеко від дому. У неї в голові вже починають вимальовуватися обриси пояснень, котрими вона годуватиме тітку Сяйвану, аби врятувати себе та малу від героїчної прочуханки усіх часів.
Мала ж думає лише про те, як би було добре було б бути «верховою світлячкою» та бігати навздогін зі співучими пташками у широкому небі. У її уявленні стає цілком очевидно, що оба племені неба — зірки й птахи, — мають між собою дружити. Їм не може бути сумно.
Ось так час плине непомітно, та ніч невпинно рухається до світанку, і деякі зорі починають ховатися за хмарами, наче вкриваючись ковдрами та готуючись до сну. Старша сестра штурхає меншу, та тільки-но вона збирається натякнути на шлях додому, як...
— Ґнітко! Дивись!
Ґнітчині очі біжать, намагаючись наздогнати Світчин погляд. Небосхилом стрімголов проноситься неймовірної краси хвостата зірка, схожа на охоплену білим вогнем стрілу.
Не роздумуючи ані миті, Світка від захвату перетворюється на маленький сліпучий маячок. Настільки зосереджено, наскільки може, вона проводжає падучу зорю, вимахуючи в її бік своїми тендітними ручками. Ґнітка ж спочатку від подиву завмирає, але хутко приєднується до неї, жваво розкидаючись на всю довжину рук, сподіваючись привернути всю увагу, сповнена мимохідної віри в те, що раптова «гостя» побачить їх...
На межі степу миготять дві маленькі зіроньки, ледве помітні серед різнотрав’я.
Вдалечині, на верхівку самітного дуба сідає потьмяніла, неначе вигоріла фігурка, справжні обриси котрої щільно приховує біле сяйво. Вона з цікавістю спостерігає за рухами двох істот, витканих з того ж світла, що й вона та її родина. Ніхто з її предків раніше не бачив зір, що живуть на землі, та й вона у своєму віці вважала, що це лише казки для найменших.
Зоряна мимоволі, без зайвої думки, махає рукою у відповідь. Сріблясті променисті зайчики розбігаються гілками самітного вікового дуба, зрештою ховаючись серед листя.