З ОДНОГО СЛОВА
— Це вже не «не туди звернули», це вже «на чорта ми сюди попхались»!
Колеса возика риплять від нагромадження краму. Тягне його за собою по неходженій, крутій стежині спітнілий коренастий чолов’яга, зі шкірою відтінку кори дуба, а на обличчі серед павутини зморшок вирізняється пара засмучених бурштинових очей. Позаду возика на силу штовхає довготелесий блідий юнак, котрий ще от от і почне лишати після себе слід поту на землі наче слимак слиз. Звідкись попереду чується відповідь.
— Якби хтось менше покладався на «чуйку», то ми б йшли цілим трактом, як усі порядні торговці! Але ж ні, комусь привиділось, що можна зрізати шлях через хащу, і так буде краще йти! Хай тебе зимобожки в скипні покусають, забобоннику малий!
На чолі «процесії» крутим схилом підіймається третій. Цей, найміцніше збитий з трьох мурмил, несе на оголених засмаглих плечах віслючку з перев’язаною ногою. Блідий юнак, чиє лице вкрите червоними плямами, кислиться в лиці після докори. Саме через його славнозвісне «відчуття небезпеки» цій невеличкій ватазі перемітників довелося прямувати через непролазні хащі та переходити круті балки та яруги, де під час подолання одної з них їхня віслючка підвернула ногу. А все через те, що місцеві управлінці, зі слів подорожніх, посилили нагляд за шляхами, і ніхто з їхньої ватаги не хотів попастись у лапи законників; адже не для цього вони в найтемніші ночі року кралися під мостами мокрі по пояс, щоб переправити товар через пильновані лицарями і панськими наймитами водні кордони.
— Відпочиваємо скоро?, — запряжений у возика чолов’яга стирає піт з лоба краєм засмальцьованої старої сорочки і далі собі викочує його на гірку, озираючись на свого напарника, — Бо я от за малого переживаю, а то ще пупа собі надірве.
— Виліземо та й відпочинемо. А малий потерпить, не геть здохлик.
Крехтіння продовжується ще якийсь час, після чого усі троє, возик і віслючка опиняються на рівній ділянці лісу і влаштовують привал. Малого женуть збирати хмиз, а двоє «кременів» облаштовують таборець серед розлогого коріння велетенських дерев. Вони пішли до лісу ще спозаранку, щоб встигнути до ночі дістатися криївки, в котрій вони планували пересидіти підвищену зацікавленість влади у безпеці на дорогах та в містечках.
Та як тільки вони дістають люльки та тютюн, з кущів поблизу вискакує Малий, весь в реп’яхах і з переляком, гублячи хмиз по дорозі. Віслючка від несподіванки починає тривожитись, а двоє старших дивляться на свого підопічного як на оскаженілого.
— Ти чого скачеш, телепню?, — голопузий ватажок легко стусає юнака в плече.
— Там тойво! Цейво! О! — Малий буцає себе кулаком по долоні, натякаючи товаришам на присутність недружньо налаштованих осіб десь неподалік. Усі троє нервово перестрілюються поглядами зі складними обличчями, намагаючись вигадати план дій.
— Де? Скільки?, — не чекаючи відповіді, ватажок тягнеться до сувою тканини, знятого з возика. Він за найменшу кількість рухів розв’язує вузлика та розгортає полотно, в котрому був схований стосик довгих залізних кинджалів, котрі голоті при собі тримати було заборонено.
— Ходім, покажу! Там щось неладне коїться...
Залишивши тварину стерегти крам, перемітники скрадаються у вказаному Малим напрямку. Аж раптом до них доноситься нерозбірливий галас, після чого решту часу їм доводиться пластувати під гіллям кущів, аби випадково себе не видати невідомцям.
З-під крайнього куща відкривається вид на галяву, на котрій стала табором інша ватага, числом не більш сімох чоловік. Судячи зі стану цього табору, ці люди також зупинилися перепочити відносно нещодавно. П’ятеро з них, щоправда, чомусь скупчилося довкола одного дерева, від якого й доносилося найбільше галасу та вигуків.
— Що вони в біса роблять? Хто це такі? — Малий переминається і помітно трясеться.
— Зброї мало. Виглядають як місцеве ополчення... — Дубошкірий старий поправляє гілку, щоб та перестала лізти йому в око, — Може піймали кого...
За спинами невідомих не видно, що відбувається. Оцінюючи своє положення і небезпеку для товаришів, ватажок вирішує самостійно на пузі переповзти до іншого куща, щоб стало зрозуміліше, що ж там відбувається. На його вдачу, усі крім одного недруга зацікавлені у події, що здалеку звучить як допит з побиттям, й тому на його пересування серед пишної зелені ніхто не звертає уваги; знають куди він лізе лише Малий й «Дубок».
— Скоріше голодранці, ніж ополченці, — Ватажок невдоволено бубнить під ніс і завмирає в очікуванні, спостерігаючи за їхніми діями. Серед натовпу, вбраного хто в що, вирізняється людина в довгій білій накидці з каптуром, що приховує бойовий обладунок.
Чоловіча лайка припиняється і натовп розділяється надвоє. «Накидка» гнівно хапає когось за шкірку і починає відтягувати на середину галяви. Об’єктом знущань виявляється зв’язана по рукам і ногам дівчина, котра буйно репетує і намагається вирватись, але «Накидка» не розчіплює хват, аж поки не викидає її на землю перед натовпом, попутно дістаючи з піхов довжелезний сріблястий меч із розкішною позолоченою хрестовиною.
— Іменем...
— Стій!, — планомірний рух меча і слова вироку перериває оклик з боку куща. Малий висовується з куща з оголеним кинджалом; за ним з гучним зітханням повним болю слідує також озброєний кинджалом «Дубок», зустрічаючись поглядами зі спантеличеним зібранням ополченців, — Хто дав вам право знущатися над невинною дівчиною?! Хто дав вам право?!
— Така ж невинна як Перша Грішниця! — «Накидка» перехоплює меча в правій руці, лівою рукою наказуючи своїм супутникам приготуватися до бою. — Ця жінка – зла відьма, котра підступно обертає людей на звірів, а звірів на людей! Їй присуджена лише смерть!
«От же дурень... нащо лізти куди не звали... вас же всіх зараз нашаткують...»
— Якщо ви її не відпустите, то я вас всіх зараз нашаткую!, — пригрожує юнак, але викликає своєю безрозсудною хоробрістю лише здивовані погляди і насмішки. По справжньому дослухаються до сенсу цих слів лише його товариші та лицар у білому, котрий осмислює почуте кілька митей, трохи нахиляючи голову в бік і ретельно оцінюючи Малого.
— Прикінчити їх, хлопці! Ці двоє – відьомські поборники!
Після наказу «Накидки» голота кидає насмішки й озброюється: хто сокирою, хто молотком, хто палицею чи ціпком. «Накидка» та перемітники єдині зі справжньою холодною зброєю. Повітря довкола наповнюється характерним жаданням битви, і лише так звана відьма, з виду, не розуміє, що відбувається.
Першим порушує тишу Малий, що з бойовим кличем заносить кинджала догори і кидається на «Накидку», котрий встигає парирувати удар своїм мечем. Його супутники намагаються оточити їх, і не дати битві перетворитися на поєдинок, аж тут як в бій з гортанним ревом вступає «Дубок» і з розгону вривається у натовп, збиваючи з ніг одного ополченця і вдаряючи сусіднього кинджалом.
Бій продовжується хаотично, але навчений з дитинства таємницям харцизького бою Малий легко та зухвало справляється з відчайдушними випадами «Накидки». Його коренастий напарник ж роздає стусани, копняки і точні удари вістрям наче гураган, вже поклавши кількох супротивників на землю і нанісши смертельний поріз у горлянку. Поки відбувається усе це дійство, Ватажок тихенько прокрадається позаду і наближається до дівчини. Коли він з’являється перед нею, то вона ледь не пирскає з переляку, але той вчасно закриває їх рота долонею і показує іншою рукою «тихенько». Поки вороги зайняті Малим і «Дубком», той обережно перерізає пута на кінцівках «відьми» і починає виводити її перелякану до кущів, але в цей час їх помічає не зайнятий боєм з «Дубком» голодранець.
— Ах ти ж сволота! — вигукує той, і замахується в бік дівчини ковальським молотом. Вона зойкає й міцно заплющує виплакані очі, очікуючи будь-якої миті отримати удар в голову і втратити свідомість. Натомість, удару не приходить. Вона боязно розплющує очі і бачить, що незнайомий рятівник увіткнув нападнику під ребра ножа, а сам ледве тримається на ногах, вхопившись за лікоть правої руки, яка безвольно провисла вздовж тіла. Ватажок підхоплює з землі впущений ним кинджал і зробивши кілька кроків встромляє його в спину іншому нападникові, зайнятому бійкою з «Дубком», котрий за цей час встиг покласти ще одного, але в процесі також отримав великої прочуханки і стояв замурзаний у крові.
У цей час «Накидка» стає все лютіше й лютіше. Поспішні удари Малого не пробивали його обладунок, а лише псували його, разом з одягом та білою накидкою, котра за час короткого бою встигла перетворитися на брудну ганчірку, після того як той отримав копняка від Малого і звалився у свіже багно задом. Після чергового вдалого відбиття удару Малим, «Накидка» випускає свого дорогого меча і лишається підозріло беззбройним.
— Скоро вас всіх прикінчать, лихослужцю... Не знаю, яким ти був гидотним створінням до зустрічі з цією підвідьомкою, але ти пошкодуєш, що обрав зв’язатися саме зі мною. Я знищу усіх відьом, усю нечисть, усіх перевертнів! Я помщуся за своїх побратимів!..
Раптом, лицар стогне наче ранений звір і кидається вперед, беручи Малого в захват. Малий покосився від неочікуваної атаки і втратив рівновагу, внаслідок чого обоє повалилися і почали лупцювати одне одного кулаками і колінами лежачи. Лицар у «брудно-білому» наче відкинув усі ідеали честі та благородного бою й напав на суперника немов дикий пес.
Посеред цього звіриного двобою схопити Малого за шию. Він вже збирається почати того душити, але в цю саму мить Малому вдається намацати розтрощеними пальцями впущену мертвим голодранцем палицю і щодуху зарядити нещасливому «мисливцю на відьом» прямо в скроню, від чого очі в того закочуються і він гепається вперед, ховаючи під своїм грузним тулубом блідого юнака.
«Дубок» швидко дихає, а Ватажок, досі підтримуючи зламану руку, зіштовхує скривавлене тіло «Накидки» і допомагає підвестися червоному від напруги Малому, котрому повезло отримати найменше ушкоджень серед них усіх. Вони роззираються у пошуках досі живих суперників, але не помічають, що останній, сьомий загнав розв’язану дівчину в кут. Спітнілий обірванець з довгим сальним волоссям і рідкозубою посмішкою, вдягнутий у дірявий чорний гамбезон, видно стягнутий з якогось загиблого воїна, оскаженілим поглядом бігає по тілу молодої буцімто відьми, граючи зі своєю гострою сокирою.
— Відьмині очки... відьмині очки... хочецця мені на пам’ять пару відьминих очок... — хрипуче-писклявим голосом продавлює він крізь дірки в зубах і тягнеться брудною рукою до голови дівчини, намірений вхопити ту за волосся і зробити будь-що йому заманеться.
Дівчина ж, не збираючись так просто віддавати свою волю, заряджає йому з усієї міці носаком чобота між ніг, від чого огидне людисько зі стогоном повним болю й розпачу складається надвоє, начебто даючи молодиці шанс чкурнути від нього якомога геть. Натомість, замість того щоби втекти, вона підбігла до вбитого Ватажком нападника й смикнула з нього ніж. Ще більш скажений обірванець з криком кидається на неї, готуючись відтяти голову, та вона встигає відхилитися, і не встигає ніхто кліпнути, як той підібраний ніж уже стирчить в нього з ока, встромлений легким точним рухом.
Вихроплюючи щось нерозбірливе, збоченець із сокирою робить кілька кроків навпомацки, зрештою перечіплюється через корінь і залишається стікати кров’ю, впавши долілиць. Поряд з ним невеличку галявину вкривають ще теплі трупи народної дружини...
***
Довкола поспішно спорудженого багаття сидить група людей, одна віслючка і один кінь. Троє чоловіків «зализують рани» і болісно стогнуть. Біля коня та віслючки ховається у сутінку молодиця, не більше ніж 18 років за виглядом. Вона ретельно вичищає руде волосся від багнюки, в котру її вкатали за кілька днів збройного супроводу та допитів. Раптом вона помічає, що наймолодший з трійці несміливо тупцяється у кількох кроках від неї. Голоси доросліших чоловіків стихли, знаменуючи, що юнак насмілився підійти до дівчини лише після того як його наставники обпилися горілки та поснули.
— Ну й чого мнешся, сміливцю?, — дівчина відкладає кістяного гребінця в підсумок, — Як на сімох розбійників з голими грудьми кидатись так ти хоробрий, а як до дівчини підійти з позалицятися так ти душу в спідньому загубив?
— Та я не залиця... — Малий мнеться і червоніє як буряк, на цей раз ще дужче, — Слухай. А як тебе звати? Я от Малим звуся. Точніше, мене звуть, а я відзиваюся...
— Рада знатися, Малий, — руда дівчина посміхається настільки щиро, наскільки це можна зробити у її становищі, — Дякую що врятував. Ти справжній лицар. Можеш звати мене Кицею-Муркицею, якщо забажаєш. Я й не на таке відзиваюся. Ну ж бо, ходи ближче!
Малий проковтує клубок у горлі і по його намазюканому цілющим варевом обличчю пробігає тінь сумніву, але він відкидає зайві думки і (несміливо) ступає вперед.
— Кицю, а... — йому стає соромно казати її «ім’я» вголос вже після того як він його вимовляє, — А це правда, що ти відьма? Ну, чи були вони... праві? Що ти, цейво, зла.
Дівчина ледве стримується, щоб не заржати як кінь, поряд з котрим вона сидить. Вона виставляє вперед руки, котрі хтось ретельно перев’язав мотузкою та шматком сукна.
— А якщо не відьма, то ти мене відпустиш? Чи ти мені теж не довіряєш, як оті двоє довбешок? — Вона веде Малого поглядом по своєму худорлявому тілу, — Ну яка з мене відьма, малечо? Ти де таких худющих відьом бачив? Вони ж людей і звірей жеруть од пуза, наїдаються перед зимівлею, а потім виють на місяць аж вуха трубочкою скручуються.
— Так то, тойво, як їх, вовкулаки!
— Ну от. Вір в казки. Для малечі. Ні ти, ні я а ні відьом, а ні цих вав кудлатих в житті не бачили. А ті невігласки тим паче. — «Киця» підманює Малого ближче, і той слухняно присідає, заворожений тоном її голосу. — Крадійка я. Неуспішна, як бачиш. Не до того паненятка до кошеля залізла і от, вже й відьма, й кудлата, й яйця золоті несу. Їм аби кого піймати! Вони там зовсім подуріли! Серед білого дня дівчат, жінок, бабів хапають на вулицях, галасують, в усіх бідах і пригодах звинувачують. Страшно жити стало, жахно...
— Справді жахно... Та що ж робити?
Малий дивиться на неї очима невинного щеняти, поклавши руку на саморобні кайдани. «Киця» підводиться на ноги, тягнучи його за собою вгору. В її барвистих очах, глибоких як зимове небо очах, відблискує приглушений вогонь багаття. Їй не треба промовляти ні слова — хлопець слухняно, без жодного наказу, знімає її рук мотузку.
— От і добре. Слухняний Малий... — Дівчина розправляє плечі і торкається лівою рукою гривки на шиї пораненої віслючки, що відпочиває, — Як скотинку звуть?
— Н-не знаю... — промовляє той, і по його волохата спина тут же вкривається сиротами. Малий нагострює вуха і налякано озирається в пошуках своїх товаришів. Він буцає, тупцяє, ірже, полошить коня та віслючку, але «Дубок» і Ватажок продовжують мирно спати, і лише час від часу мотиляють хвостами, відганяючи надокучливих оводів. Десь неподалік вовки вгризаються в ще свіже тіло ордейського підмайстра і місцевих селян.
— Ех ви, маленькі, нікчемні чоловічки. Вам все аби уярмити, ув’язнити, ушлюбити, а от ім’я спитати так то язик відрізаний, то підійти боязно. Хать-пфу! Але нічого. На щось ви та й годні. Як казала моя баба, перевчити й обернути це закляття з одного слова.