СТРАХ КОРОЛЯ Сину мій, Ось стоїмо ми похідним табором і питаєшся ти мене, не як син батька, ні. Ти питаєшся мене як той, кому судилося невдовзі вдягнути корону. Послухай-но ж уважніше батька, бо є мені що тобі розповісти. Коли правив цими родючими землями ще твій дідусь, а на моїх вустах ще не обсохло грудне молоко, найбільшим страхом моїм був його гнівний погляд. Король-дід не був страшенним чудовиськом, що не щадило ні ворогів, ні друзів, аж ніяк! Дід твій був королем мудрим та розсудливим, а замість меча та голосу волів підіймати лише брову, — і вже цього було достатньо, щоб утихомирити його бешкетних синів та пасинків, та нагнати жаху на найпідступніших з його дворян та лордів. Справжнього страху я пізнав лише в юності, коли зі своєю матір’ю переховувався у старій коморі. У ті часи, під світлом кривавого місяця, нашими родовими угіддями блукали мстиві примари. Воліли вони відплати твоєму дідові за давню кривду, скоєну проти їхнього поганського племені. У ту ніч я вперше забоявся смерті, бо думав я своєю ще тоді дитячою розпещеною головою, що навіть зайвий ковток затхлого комірного повітря міг видати мене та твою бабусю цим горлорізам, що прийшли відтяти голову старого короля. Отже, ти питаєшся мене, «у чому страх королів?». Та спершу я дам тобі відповідь на інше питання — «чому король не має страху?». Тієї ночі під кривавим місяцем я боявся передчасно загинути не лише вперше, але й востаннє на своєму віці, бо ще до сходу вранішньої зорі моя голова вже була обтяжена короною, а плечі — вагою сплюндрованого поганцями королівства. Разом із твоїм дядьком та нашою вірною дружиною ми невтомно, стрімголов мчали від села до села, від переправи до переправи, аби наздогнати та розбити загін нічних нападників. Та не знали ми тоді, що наші дії лише продовжать нескінченне коло помсти, що прокляне нас на все життя — так само як прокляло воно твого діда. Я не боявся йти у бій, здоганяючи поганців наче дикий пес; не боявся йти на чолі королівської кінноти у Битві на Чорних Водах, коли на наші землі прийшла ворожа навала з півночі — про мою звитягу у війнах з силами Сутіні тобі придворний літописець розповість значно розлогіше, ніж я сам. Не боявся я з мисливцями полювати вепрів у Лісах Божих, під загрозою кари небесної; не боявся я й красти наречених у південних цісарів і вимінювати їх на вагу в золоті — зрештою, судилося мені зустріти під час такого розбою твою матір. Моє серце не вкувало в жах навіть тоді, коли твій дядько захопив наш прадавній престольний град, поки сам я пропадав на походах, а малого тебе й твою нещасну мати кинули до темниці, і час почав спливати так швидко, як ще ніколи не спливав для мене. Так, страх обступав мене з усіх боків, але я скріпив свій дух і не дав його підступам мене здолати. Саме тому, сину мій, ти й твоя мати вижили, а твого заздрісного та підступного дядька, мою кров, було страчено. Та я був дурнем, сину мій любий, ох яким я був дурнем! Засліплений вогнем свого безстрашшя, намагаючись врятувати тебе й свою кохану дружину з кайданів якомога скоріше, я лише оживив помсту, що переслідує увесь наш рід ще з дідівських гріхів. І ось тепер, по весні, коли на твоєму обличчі тільки починає прорізатися щетина, а твоя руда голова лише готується приміряти владу, ти маєш збиратися на нову війну, проти мого племінника, проти своєї крові. Правду кажучи, сину мій, — я не скажу тобі, у чому полягає страх усіх королів. Та ось, на заході свого сонця, боюся я не як король, а як твій батько, що у серці твоїм спалахне моє проклятуще безстрашшя.