kit-voxon

https://bsky.app/profile/kitvoxon.bsky.social

З ОДНОГО СЛОВА

— Це вже не «не туди звернули», це вже «на чорта ми сюди попхались»!

Колеса возика риплять від нагромадження краму. Тягне його за собою по неходженій, крутій стежині спітнілий коренастий чолов’яга, зі шкірою відтінку кори дуба, а на обличчі серед павутини зморшок вирізняється пара засмучених бурштинових очей. Позаду возика на силу штовхає довготелесий блідий юнак, котрий ще от от і почне лишати після себе слід поту на землі наче слимак слиз. Звідкись попереду чується відповідь.

— Якби хтось менше покладався на «чуйку», то ми б йшли цілим трактом, як усі порядні торговці! Але ж ні, комусь привиділось, що можна зрізати шлях через хащу, і так буде краще йти! Хай тебе зимобожки в скипні покусають, забобоннику малий!

На чолі «процесії» крутим схилом підіймається третій. Цей, найміцніше збитий з трьох мурмил, несе на оголених засмаглих плечах віслючку з перев’язаною ногою. Блідий юнак, чиє лице вкрите червоними плямами, кислиться в лиці після докори. Саме через його славнозвісне «відчуття небезпеки» цій невеличкій ватазі перемітників довелося прямувати через непролазні хащі та переходити круті балки та яруги, де під час подолання одної з них їхня віслючка підвернула ногу. А все через те, що місцеві управлінці, зі слів подорожніх, посилили нагляд за шляхами, і ніхто з їхньої ватаги не хотів попастись у лапи законників; адже не для цього вони в найтемніші ночі року кралися під мостами мокрі по пояс, щоб переправити товар через пильновані лицарями і панськими наймитами водні кордони.

— Відпочиваємо скоро?, — запряжений у возика чолов’яга стирає піт з лоба краєм засмальцьованої старої сорочки і далі собі викочує його на гірку, озираючись на свого напарника, — Бо я от за малого переживаю, а то ще пупа собі надірве.

— Виліземо та й відпочинемо. А малий потерпить, не геть здохлик.

Крехтіння продовжується ще якийсь час, після чого усі троє, возик і віслючка опиняються на рівній ділянці лісу і влаштовують привал. Малого женуть збирати хмиз, а двоє «кременів» облаштовують таборець серед розлогого коріння велетенських дерев. Вони пішли до лісу ще спозаранку, щоб встигнути до ночі дістатися криївки, в котрій вони планували пересидіти підвищену зацікавленість влади у безпеці на дорогах та в містечках.

Та як тільки вони дістають люльки та тютюн, з кущів поблизу вискакує Малий, весь в реп’яхах і з переляком, гублячи хмиз по дорозі. Віслючка від несподіванки починає тривожитись, а двоє старших дивляться на свого підопічного як на оскаженілого.

— Ти чого скачеш, телепню?, — голопузий ватажок легко стусає юнака в плече.

— Там тойво! Цейво! О! — Малий буцає себе кулаком по долоні, натякаючи товаришам на присутність недружньо налаштованих осіб десь неподалік. Усі троє нервово перестрілюються поглядами зі складними обличчями, намагаючись вигадати план дій.

— Де? Скільки?, — не чекаючи відповіді, ватажок тягнеться до сувою тканини, знятого з возика. Він за найменшу кількість рухів розв’язує вузлика та розгортає полотно, в котрому був схований стосик довгих залізних кинджалів, котрі голоті при собі тримати було заборонено.

— Ходім, покажу! Там щось неладне коїться...

Залишивши тварину стерегти крам, перемітники скрадаються у вказаному Малим напрямку. Аж раптом до них доноситься нерозбірливий галас, після чого решту часу їм доводиться пластувати під гіллям кущів, аби випадково себе не видати невідомцям.

З-під крайнього куща відкривається вид на галяву, на котрій стала табором інша ватага, числом не більш сімох чоловік. Судячи зі стану цього табору, ці люди також зупинилися перепочити відносно нещодавно. П’ятеро з них, щоправда, чомусь скупчилося довкола одного дерева, від якого й доносилося найбільше галасу та вигуків.

— Що вони в біса роблять? Хто це такі? — Малий переминається і помітно трясеться.

— Зброї мало. Виглядають як місцеве ополчення... — Дубошкірий старий поправляє гілку, щоб та перестала лізти йому в око, — Може піймали кого...

За спинами невідомих не видно, що відбувається. Оцінюючи своє положення і небезпеку для товаришів, ватажок вирішує самостійно на пузі переповзти до іншого куща, щоб стало зрозуміліше, що ж там відбувається. На його вдачу, усі крім одного недруга зацікавлені у події, що здалеку звучить як допит з побиттям, й тому на його пересування серед пишної зелені ніхто не звертає уваги; знають куди він лізе лише Малий й «Дубок».

— Скоріше голодранці, ніж ополченці, — Ватажок невдоволено бубнить під ніс і завмирає в очікуванні, спостерігаючи за їхніми діями. Серед натовпу, вбраного хто в що, вирізняється людина в довгій білій накидці з каптуром, що приховує бойовий обладунок.

Чоловіча лайка припиняється і натовп розділяється надвоє. «Накидка» гнівно хапає когось за шкірку і починає відтягувати на середину галяви. Об’єктом знущань виявляється зв’язана по рукам і ногам дівчина, котра буйно репетує і намагається вирватись, але «Накидка» не розчіплює хват, аж поки не викидає її на землю перед натовпом, попутно дістаючи з піхов довжелезний сріблястий меч із розкішною позолоченою хрестовиною.

— Іменем...

— Стій!, — планомірний рух меча і слова вироку перериває оклик з боку куща. Малий висовується з куща з оголеним кинджалом; за ним з гучним зітханням повним болю слідує також озброєний кинджалом «Дубок», зустрічаючись поглядами зі спантеличеним зібранням ополченців, — Хто дав вам право знущатися над невинною дівчиною?! Хто дав вам право?!

— Така ж невинна як Перша Грішниця! — «Накидка» перехоплює меча в правій руці, лівою рукою наказуючи своїм супутникам приготуватися до бою. — Ця жінка – зла відьма, котра підступно обертає людей на звірів, а звірів на людей! Їй присуджена лише смерть!

«От же дурень... нащо лізти куди не звали... вас же всіх зараз нашаткують...»

— Якщо ви її не відпустите, то я вас всіх зараз нашаткую!, — пригрожує юнак, але викликає своєю безрозсудною хоробрістю лише здивовані погляди і насмішки. По справжньому дослухаються до сенсу цих слів лише його товариші та лицар у білому, котрий осмислює почуте кілька митей, трохи нахиляючи голову в бік і ретельно оцінюючи Малого.

— Прикінчити їх, хлопці! Ці двоє – відьомські поборники!

Після наказу «Накидки» голота кидає насмішки й озброюється: хто сокирою, хто молотком, хто палицею чи ціпком. «Накидка» та перемітники єдині зі справжньою холодною зброєю. Повітря довкола наповнюється характерним жаданням битви, і лише так звана відьма, з виду, не розуміє, що відбувається.

Першим порушує тишу Малий, що з бойовим кличем заносить кинджала догори і кидається на «Накидку», котрий встигає парирувати удар своїм мечем. Його супутники намагаються оточити їх, і не дати битві перетворитися на поєдинок, аж тут як в бій з гортанним ревом вступає «Дубок» і з розгону вривається у натовп, збиваючи з ніг одного ополченця і вдаряючи сусіднього кинджалом.

Бій продовжується хаотично, але навчений з дитинства таємницям харцизького бою Малий легко та зухвало справляється з відчайдушними випадами «Накидки». Його коренастий напарник ж роздає стусани, копняки і точні удари вістрям наче гураган, вже поклавши кількох супротивників на землю і нанісши смертельний поріз у горлянку. Поки відбувається усе це дійство, Ватажок тихенько прокрадається позаду і наближається до дівчини. Коли він з’являється перед нею, то вона ледь не пирскає з переляку, але той вчасно закриває їх рота долонею і показує іншою рукою «тихенько». Поки вороги зайняті Малим і «Дубком», той обережно перерізає пута на кінцівках «відьми» і починає виводити її перелякану до кущів, але в цей час їх помічає не зайнятий боєм з «Дубком» голодранець.

— Ах ти ж сволота! — вигукує той, і замахується в бік дівчини ковальським молотом. Вона зойкає й міцно заплющує виплакані очі, очікуючи будь-якої миті отримати удар в голову і втратити свідомість. Натомість, удару не приходить. Вона боязно розплющує очі і бачить, що незнайомий рятівник увіткнув нападнику під ребра ножа, а сам ледве тримається на ногах, вхопившись за лікоть правої руки, яка безвольно провисла вздовж тіла. Ватажок підхоплює з землі впущений ним кинджал і зробивши кілька кроків встромляє його в спину іншому нападникові, зайнятому бійкою з «Дубком», котрий за цей час встиг покласти ще одного, але в процесі також отримав великої прочуханки і стояв замурзаний у крові.

У цей час «Накидка» стає все лютіше й лютіше. Поспішні удари Малого не пробивали його обладунок, а лише псували його, разом з одягом та білою накидкою, котра за час короткого бою встигла перетворитися на брудну ганчірку, після того як той отримав копняка від Малого і звалився у свіже багно задом. Після чергового вдалого відбиття удару Малим, «Накидка» випускає свого дорогого меча і лишається підозріло беззбройним.

— Скоро вас всіх прикінчать, лихослужцю... Не знаю, яким ти був гидотним створінням до зустрічі з цією підвідьомкою, але ти пошкодуєш, що обрав зв’язатися саме зі мною. Я знищу усіх відьом, усю нечисть, усіх перевертнів! Я помщуся за своїх побратимів!..

Раптом, лицар стогне наче ранений звір і кидається вперед, беручи Малого в захват. Малий покосився від неочікуваної атаки і втратив рівновагу, внаслідок чого обоє повалилися і почали лупцювати одне одного кулаками і колінами лежачи. Лицар у «брудно-білому» наче відкинув усі ідеали честі та благородного бою й напав на суперника немов дикий пес.

Посеред цього звіриного двобою схопити Малого за шию. Він вже збирається почати того душити, але в цю саму мить Малому вдається намацати розтрощеними пальцями впущену мертвим голодранцем палицю і щодуху зарядити нещасливому «мисливцю на відьом» прямо в скроню, від чого очі в того закочуються і він гепається вперед, ховаючи під своїм грузним тулубом блідого юнака.

«Дубок» швидко дихає, а Ватажок, досі підтримуючи зламану руку, зіштовхує скривавлене тіло «Накидки» і допомагає підвестися червоному від напруги Малому, котрому повезло отримати найменше ушкоджень серед них усіх. Вони роззираються у пошуках досі живих суперників, але не помічають, що останній, сьомий загнав розв’язану дівчину в кут. Спітнілий обірванець з довгим сальним волоссям і рідкозубою посмішкою, вдягнутий у дірявий чорний гамбезон, видно стягнутий з якогось загиблого воїна, оскаженілим поглядом бігає по тілу молодої буцімто відьми, граючи зі своєю гострою сокирою.

— Відьмині очки... відьмині очки... хочецця мені на пам’ять пару відьминих очок... — хрипуче-писклявим голосом продавлює він крізь дірки в зубах і тягнеться брудною рукою до голови дівчини, намірений вхопити ту за волосся і зробити будь-що йому заманеться.

Дівчина ж, не збираючись так просто віддавати свою волю, заряджає йому з усієї міці носаком чобота між ніг, від чого огидне людисько зі стогоном повним болю й розпачу складається надвоє, начебто даючи молодиці шанс чкурнути від нього якомога геть. Натомість, замість того щоби втекти, вона підбігла до вбитого Ватажком нападника й смикнула з нього ніж. Ще більш скажений обірванець з криком кидається на неї, готуючись відтяти голову, та вона встигає відхилитися, і не встигає ніхто кліпнути, як той підібраний ніж уже стирчить в нього з ока, встромлений легким точним рухом.

Вихроплюючи щось нерозбірливе, збоченець із сокирою робить кілька кроків навпомацки, зрештою перечіплюється через корінь і залишається стікати кров’ю, впавши долілиць. Поряд з ним невеличку галявину вкривають ще теплі трупи народної дружини...

***

Довкола поспішно спорудженого багаття сидить група людей, одна віслючка і один кінь. Троє чоловіків «зализують рани» і болісно стогнуть. Біля коня та віслючки ховається у сутінку молодиця, не більше ніж 18 років за виглядом. Вона ретельно вичищає руде волосся від багнюки, в котру її вкатали за кілька днів збройного супроводу та допитів. Раптом вона помічає, що наймолодший з трійці несміливо тупцяється у кількох кроках від неї. Голоси доросліших чоловіків стихли, знаменуючи, що юнак насмілився підійти до дівчини лише після того як його наставники обпилися горілки та поснули.

— Ну й чого мнешся, сміливцю?, — дівчина відкладає кістяного гребінця в підсумок, — Як на сімох розбійників з голими грудьми кидатись так ти хоробрий, а як до дівчини підійти з позалицятися так ти душу в спідньому загубив?

— Та я не залиця... — Малий мнеться і червоніє як буряк, на цей раз ще дужче, — Слухай. А як тебе звати? Я от Малим звуся. Точніше, мене звуть, а я відзиваюся...

— Рада знатися, Малий, — руда дівчина посміхається настільки щиро, наскільки це можна зробити у її становищі, — Дякую що врятував. Ти справжній лицар. Можеш звати мене Кицею-Муркицею, якщо забажаєш. Я й не на таке відзиваюся. Ну ж бо, ходи ближче!

Малий проковтує клубок у горлі і по його намазюканому цілющим варевом обличчю пробігає тінь сумніву, але він відкидає зайві думки і (несміливо) ступає вперед.

— Кицю, а... — йому стає соромно казати її «ім’я» вголос вже після того як він його вимовляє, — А це правда, що ти відьма? Ну, чи були вони... праві? Що ти, цейво, зла.

Дівчина ледве стримується, щоб не заржати як кінь, поряд з котрим вона сидить. Вона виставляє вперед руки, котрі хтось ретельно перев’язав мотузкою та шматком сукна.

— А якщо не відьма, то ти мене відпустиш? Чи ти мені теж не довіряєш, як оті двоє довбешок? — Вона веде Малого поглядом по своєму худорлявому тілу, — Ну яка з мене відьма, малечо? Ти де таких худющих відьом бачив? Вони ж людей і звірей жеруть од пуза, наїдаються перед зимівлею, а потім виють на місяць аж вуха трубочкою скручуються.

— Так то, тойво, як їх, вовкулаки!

— Ну от. Вір в казки. Для малечі. Ні ти, ні я а ні відьом, а ні цих вав кудлатих в житті не бачили. А ті невігласки тим паче. — «Киця» підманює Малого ближче, і той слухняно присідає, заворожений тоном її голосу. — Крадійка я. Неуспішна, як бачиш. Не до того паненятка до кошеля залізла і от, вже й відьма, й кудлата, й яйця золоті несу. Їм аби кого піймати! Вони там зовсім подуріли! Серед білого дня дівчат, жінок, бабів хапають на вулицях, галасують, в усіх бідах і пригодах звинувачують. Страшно жити стало, жахно...

— Справді жахно... Та що ж робити?

Малий дивиться на неї очима невинного щеняти, поклавши руку на саморобні кайдани. «Киця» підводиться на ноги, тягнучи його за собою вгору. В її барвистих очах, глибоких як зимове небо очах, відблискує приглушений вогонь багаття. Їй не треба промовляти ні слова — хлопець слухняно, без жодного наказу, знімає її рук мотузку.

— От і добре. Слухняний Малий... — Дівчина розправляє плечі і торкається лівою рукою гривки на шиї пораненої віслючки, що відпочиває, — Як скотинку звуть?

— Н-не знаю... — промовляє той, і по його волохата спина тут же вкривається сиротами. Малий нагострює вуха і налякано озирається в пошуках своїх товаришів. Він буцає, тупцяє, ірже, полошить коня та віслючку, але «Дубок» і Ватажок продовжують мирно спати, і лише час від часу мотиляють хвостами, відганяючи надокучливих оводів. Десь неподалік вовки вгризаються в ще свіже тіло ордейського підмайстра і місцевих селян.

— Ех ви, маленькі, нікчемні чоловічки. Вам все аби уярмити, ув’язнити, ушлюбити, а от ім’я спитати так то язик відрізаний, то підійти боязно. Хать-пфу! Але нічого. На щось ви та й годні. Як казала моя баба, перевчити й обернути це закляття з одного слова.

***

Громіздка машинерія запінилася наче кінь в милі й зашкварчала з нутра терморегуляторами, анонсувавши різку зупинку та приземлення натужним ревом. Мій план було знищено приблизно в той самий момент, коли я сіла за штурвал армійської аерофури, тому доведеться забути про свій «сюрприз». Я загасила основний двигун і вискочила з кабіни. Автоматичні дверцята гучно шваркнули позаду і я почала роззиратись, шукаючи декого.

Набережна старого технічного каналу зустріла мене потрісканими бетонними плитами, вкритими мохами та лишайниками усіх кольорів райдуги, а також численними графіті та нецензурними написами з критикою політичного режиму. Я ментально себе похвалила у голові за те, що обрала запаркуватися біля берега, під схилом, інакше позичену в логістиків аерофуру було б помітно неозброєним оком будь-якому водію на КатехЕкспресі.

ВІН вже чекав на мене в зазначеному місці; скільки часу — невідомо. Знаючи клінічну нездатність цього чоловіка визнавати власні помилки, отак з виду неможливо сказати, чи це якийсь зловмисник порадив йому вдягти демісезонний комбінезон у таку спеку і він послухався, чи це було його власне рішення і тепер він жертвує здоров’ям заради стилю.

— Джі, скажи чесно, це ти від конвою відбилась чи тебе завтра в міжсекційний розшук оголосять? В штабі флоту переживають за підвищення частоти викрадень техніки.

— Стулив би ти оте своє офіцерське, а то в нас, в штурмових, за такі жарти знаєш що роблять?

Я простягнула руку, щоб поздоровкатись з ним на рівних, але лейтенант Маркович раптово захопив мене у свої міцні обійми, з яких мені ніколи не вдавалося вирватись. Я не бачила вираз його обличчя, але десь всередині відчула, що він посміхався, і посміхався він у таких ситуаціях обов’язково з заплющеними очима.

— Ти мені не повіриш, але я дуже радий, що з тобою все гаразд! — лейтенант говорив з таким жалібним голосом, що в мене ледве вистачило духу, щоб не засміятися, — Ти не знаєш який тут був публічний екстаз, коли ми дізналися, що хтось зі станції евакуювався!

— Не хочу знати жодних деталей про ці твої екстази, — на силу відбилася я.

Ми розділилися і дещо зніяковіли. Маркович виправився в поставі й драматично кашлянув. У мене ж натомість очі бігали по його уніформі, а точніше по його флотському комбінезоні. Він писав мені, що його підвищили у званні, коли перевели до позаатмосферного ударного дивізіону, але я навіть собі не уявляла, що він ще й звідкілясь нахапався нагород, бодай і половину з них за небойові заслуги, і йому дозволили «промаркувати» досягнення на лівому рукаві, як узвичаєно у пілотів зі столиці — там були відмітки за знищення ворогів, а також перекреслену «П» («пекло»), за хрещення боєм.

— Я не знала, що ти бойовий.

— Ой та які там бої, — відмахнувся він, — супроводжувати космокрейсер під час орбітального бомбардування рембази анафеміків це такий собі бій, вони навіть не встигли вирахувати звідки ми по нім били... але ж ти не про мої бойові заслуги хочеш поговорити, правда? Інакше не викликала б мене бозна-куди й не влаштовувала б таку «конспірологію», що мені довелося 40 хвилин пішки від штабу йти, щоб не попастися раптом нікому на очі.

— Ну от пішки йти тебе ніхто не змушував. Ти погодився зустрітися на моїх умовах.

— Так і що ж ти хочеш, друже?

Зібравшись з духом, я дістала з кишені маленьку пластикову коробочку, справжню вартість котрої мені було соромно визнавати навіть самій, не те що казати комусь іншому. Маркович з невимовною цікавістю бере коробочку та обережно відкрив її, зиркаючи то на мене, то на її нутрощі. В його очах чітко читалися питання «Обручка???» і «Ти серйозно???».

— Так, обручка. Так, серйозно.

Почувши мою відповідь, він театрально приклався тильною стороною долоні до лоба і максимально трагічно зітхнув.

— Це кому так не пощастило? Чекай! Невже Іридій Олексійович?! Чи може... Антін?!

— По-перше, Ірка цілком і повністю жонатий на своїй роботі та своєму роботі, і ти це знаєш. По-друге, я не думала, що ти про мене настільки поганої думки, щоб натякнути, що мені може подобатися Антик. По-третє, віддай кільце, довбню, бо ще загубиш. Ти навіть не уявляєш, чого мені коштувало його з собою пронести через надцять обшуків від СБ...

Марковичу знадобилося непристойно багато (для його посади) секунд, щоб обробити отриману інформацію. Рух коліщаток у голові паралельно з розумовим процесом призвів до підняття брови та утворення прискіпливого погляду в очах.

— Так а... А чого ми, власне, тут? — розмахнув він руками в півоберті, — Ми не могли зустрітися і поговорити про твою майбутню пропозицію в якомусь корпоративному скверику чи кафешці? Не в чорта на рогах, і не наче ми підпільники...

Мені не треба було йому відповідати, оскільки він уже все допетрав і лише прикидався, що в здогадках. Він закрив коробочку і провернув її в руках. Я вже навіть знала, що мені не треба буде робити шокований вигляд, коли він нарешті це скаже, але...

— Віта?, — випустив він з розчарованим тоном.

— Якого дідька?.. — Я ледве могла владнати почуття; я була впевнена, що окрім Антіна ніхто не знав, що у нас з Вітою взагалі було щось. Якщо це він проговорився...

— Та ну тебе. Ми ж з тобою в одному інтернаті виросли, я тебе як облуплену знаю. Ба більш, у мене чудові стосунки зі штабними метатроністками, і ти сама знаєш як складно від них приховати будь-що. А ще через мене проходив список поповнень персоналу логістичного центру, і я бачив там тебе та оцю новеньку через рядок, — мій найдавніший друг зробив крок назустріч, поки я стояла і намагалася взяти себе до рук, — тут вже і я 2 і 2 скласти можу. Ти не хочеш зустрічатися зі мною там де ведеться активний ефірний моніторинг, бо не хочеш, щоб твоя пасія дізналася про обручку... тільки от нащо тобі знадобився я?

— Бо я не хочу, щоб про обручку також дізналися в СБ і не конфіскували її під виглядом деконтамінації, бо як ти вже міг здогадатись, цю штукенцію я дістала на поверхні.

— З цим я аж ніяк в пригоді не стану, сержантко Штурманджі. На відміну від армійських частин, у нас у штабі обшукують по шість раз на недільку і прослухують детекторами так що аж у вухах тріщить. Я з цією твоєю обручкою одразу потраплю на розтин аж до самого секційного директора ЦУСБ, бо всім раптом захочеться дізнатися, звідки у другого пілота позаатмосферного штурмовика раптом завалявся в кишені камінець з ворожої території. Краще попастися думками в пастку метатроніки, ніж в кігті внутрішньої розвідки.

Маркович застиг у роздумах, а мені доводилося лише спостерігати за тим, як він оцінює усі ризики, й сподіватися, що він запропонує щось хороше.

— Але до мене додому їм сенсу немає навідуватись, — Маркович корчить свою улюблену єхидну фізіономію і підморгує. — Я ж зразковий офіцер і громадянин з карткою виборця, а не якийсь хрін з «Палеологу», ніхто й не запідозрить мене у контрабанді...

[УРИВОК З ВТРАЧЕНОГО РОЗДІЛУ “АЛЬФА ГІАЦИНТУ”]

ШУГАЙЛІССЯ

...

15-го дня 6-го місяця 275-го року старший підмайстер Бороньмир наказав зібрати з околиць Шугай-Лісу щонайменш три десятки селян міцної статури та утворити новий чатовий загін, про долю котрого, а також про долю самих Шугайлісських ордейських зборів та їхнього безпосереднього очільництва буде розписано в цій доповіді далі.

За 7 днів до утворення цієї злощасної чати, до вух побратимів з місцевих зборів, куди мав честь входити я, ордейський підмайстер Велеслав, почали надходити чутки про біснувату нечисть, що оселилася в сусідніх хуторах та селах.

Щоб не надати зайвого розголосу та не тривожити містян, зборами було прийняте рішення відправити двох побратимів, Хвиста та Рудика, розслідувати джерело чуток. Ордейські брати-слідчі, що мали багатий досвід боротьби з Силами Лиха, вирушили майже негайно, ввечері 8-го дня.

10-го дня побратими Хвист та Рудик зустрілися з жителями Чорного хутору, котрі пізніше підтвердили цей випадок під час повторного допиту 15-го дня особисто мною.

3-го дня 6-го місяця, за свідченнями хуторян, у барлозі на заході від селища були знайдені рештки свійських тварин та худоби, котра почала загадково зникати раз на тиждень у кількості 1-2 голів починаючи з дня одразу опісля весняного рівнодення. Наступні кілька місяців чабани підозрювали в зникненнях тварин диких звірів, та навіть виставляли вовчі пастки довкола хутора з метою їх вполювати. Зі слів старости, котрий бачив барліг на власні очі, лише мала частина знайденого стерва несла сліди пожирання — у більшої частини тіл не достачало кісток, а на кістках, що лишились, були помітні сліди ручних інструментів.

Староста відмовився визначати ці докази як ознаки нечисті й натомість запідозрив халтурників зі Старожитнова, що, за словами старости, розпочали незаконну промисловість у межах Шугай-Лісу після того як їх почали наганяти з околиць Старожитнова. Нащо мисливцям-халтурникам викрадати худобу та свійських тварин староста пояснити не зміг.

Пізніше, того ж дня, побратими Хвист та Рудик дісталися, на думку старшого підмайстра Бороньмира, джерела чуток про нечисть. Трохи подалі у хащах, за підказкою місцевих, вони натрапили на хатинку самітниці. Стара самотня жінка розповіла, що ледве не кожної ночі вже третій місяць вона запирає сама себе на колоду і нікого не пускає та не відзивається. Причиною цієї поведінки вона назвала несамовитий галас та шурхотіння у верхівках дерев, що починається в лісі опівночі і триває до третіх півнів. Довгий час місцеві вважали її за божевільну, аж поки 3-го дня 6-го місяця не були знайдені рештки зниклих тварин, після чого забобонні хуторяни пов’язали ці дві розповіді та почали розносити чутки про нечисть.

В ніч з 10-го на 11-те ордейські брати та місцеві молодики лишилися з ночівлею в хатинці самітниці, та жоден з чоловіків не чув та не бачив ніякої нечисті протягом усієї ночі. За свідченням одного з молодиків, що склали супровід ордейцям, брат Хвист так гучно сопів, що його, маючи бажання, можна було сплутати з вовкулаком чи іншим перевертнем.

На світанку 11-го дня Хвист, Рудик та двоє з молодиків — коваль Іван Чоло та скотар Бук, вирушили до барлогу, щоб власними очима оглянути могильник. Та коли вони дісталися вказаного старостою місця, виявилось, що хуторяни знесли всі трупи на купу та спалили їх ще кілька днів тому, тому їм лишилося розглянути лише обсмалені рештки та попіл. Тим не менш, зі слів скотаря Бука, ордейським братам вдалося виявити раніше непомічений слід, що не був схожий на сліди тварин чи чабанів, що товклися довкола барлогу. Натомість, слід вів далі в глибини хащі, на південь відносно Чорного хутору. Було вирішено піти по ньому. Подальші події описані зі свідчень скотаря Бука, отриманих на допиті після обстеження:

Пройшовши майже цілий день у непролазних нетрях Шугай-Лісу, чоловіки надвечір виявили, що слід обривався на випаленій галявині посеред старих дубів, земля довкола котрих йшла широкими ковдобинами. Здалеку було помітно купу сміття, що лежала прямо посередині галявини. Коли чоловіки наблизилися до середини галявини, то швидко зрозуміли, що смердюча купа складалася з об’їдених кісток та невичищеної шкіри, хутра та гнилого м’яса.

У купі можна було розрізнити кінцівки копитної худоби, кігтисті лапи, закостенілі руки, а також голови собаки, кози, корови та пів людського черепа. Ковалю (Чолу) спало на думку спробувати розібрати купу та спалити рештки, щоб позбутися нечистот. Йому легко вдалося переконати в цьому ордейного брата Рудика, а Хвист і Бук вирішили доєднатися з неохотою.

Та як тільки Чоло та Рудик почали штовхати купу дрючками, аби її завалити, від неї почало нести таким смородом, що Бука, котрий стояв у 20 кроках далі, тут же й знудило. Як тільки його перестало нудити, він почув страшенний рев і галас. Піднявши очі він став свідком того, як те, що буцімто хвилину тому було лише купою, встало на ноги і почало рвати ордейного брата Рудика кількома звіриними головами та кінцівками водночас.

Бук зціпенів від жаху, і не зміг поворушитись, аж поки «купа» не пошматувала також безпорадних Хвиста та коваля, що безуспішно намагалися втекти, збиті з пантелику неймовірним смородом. Як тільки Бука відпустив жах, він щодуху побіг куди очі дивилися. З його слів, тварюка поволі наздоганяла його всю ніч, аж поки той не вибіг за межі лісу. Букові знадобилося ще два дні, щоб дістатися міста, де мої побратими його ув’язнили та допитали.

...

Вранці 14-го дня 6-го місяця старший підмайстер Бороньмир наказав мені негайно пройти слідом за Хвистом та Рудиком та підтвердити свідчення скотаря Бука, котрий відмовлявся їсти під приводом того, що м’ясо в каші нагадувало йому про сутичку з чудовиськом. 15-го дня я, разом з п’ятьма побратимами, дістався Чорного хутору верхи і провів допит місцевих, включно зі старостою та старою, від кого й дізнався про попередню долю наших слідчих.

На жаль, не всі з місцевих виявилися сприйнятливими до наших попереджень, і через це було прикро втрачено кілька душ, включно зі старою самітницею, котру місцеві визначили як відьму. Засвідчивши самосуд, я був вимушений негайно вирушити назад до місця зборів. Після розмови зі мною, старший підмайстер Бороньмир наказав утворити чатовий загін.

16-го та 17-го дня 6-місяця, на другий та на третій день після наказу, чутки про непідтверджених тварюк, відьом та інші байки про нечисту силу поширилися серед населення, що спростило мені задачу, оскільки вже надвечір 18-го дня я мав у власному розпорядженні загін з шістдесяти добровольців — вдвічі більше, ніж потребували збори. Протягом кількох днів люди вже почали чатувати у Шугай-Лісі зі смолоскипами уночі, а ордейський заклик остерігатися можливого впливу Сил Лиха тільки підбурив їхні старання.

У проміжок між 15-м та 20-м днями була засвідчена щонайменше дюжина звинувачень місцевих жінок у відьомстві. У темниці ордейських зборів було розміщено дев’ятьох обвинувачених у відьомстві, де їх планували утримували до кінця розслідування. Крім цього, на околиці самого Шугайлісся було знайдено обвуглені тіла трьох місцевих дівчат — двох доньок заможного міського кравця та доньки корчмаря. Нам так і не вдалося дізнатися, чи був це черговий самосуд, чи ці дівчата постраждали від зіткнення з дикими звірами, розбійниками (що могли прикинутися народною дружиною), або чимось невідомим.

Також протягом цього часу було ув’язнено одного безштанька у селищі Суворий Годованець, котрого місцеві звинувачували у кровопивстві та називали «приблудою», що в місцевих віруваннях означає підміну немовляти на дитинча нечисті, що має змієві очі, харчується соками своїх батьків, п’є кров у скотини і боїться котів. У ніч, коли його ув’язнили, сталося народне віче, на котрому було вирішено підкинути стару кицьку до комори, де люди утримували цього безштанька. Безштанько з переляку верескнув і був подряпаний розлюченою твариною, на основі чого віче вирішило, що той насправді є нечистою силою. Коли на наступний день до Суворого Годованця прибула частина чатового загону на чолі з підмайстром Шелестом, місцеві радісно повідомили, що відьмаря-приблуду було прибито осиковим кілком та поховано під каменем, і що нечиста сила скоро має піти.

...

21-го дня неподалік Чорного хутору було знайдено другу купу спалених тіл. Хуторяни шмагали чубами підлогу, каючись, що вони не знають, звідки взялися ці тіла та хто їх підпалив. Коли місцевих було допитано вже втретє, то виявилося, що після віднайдення трупів худоби 3-го дня 6-го місяця ніхто з місцевих не повертався до барлогу, а тим більше навмисно не ходив до вірогідно проклятої хащі, щоб зібрати тіла до купи та спалити їх.

Того ж дня по-обідді жителі Шугайлісся помітили незнайомку, котра йшла дорогою з лісу. Зі слів жителів околиці, жінка з рудим, вогненно-червоним волоссям, була вбрана у білу сорочку та тримала у руці солом’яну ляльку-оберіг. Мене було негайно повідомлено про її появу, і я вирушив з усіма незайнятими побратимами їй на зустріч.

Ми зустріли її на майдані, де її вже оточив натовп витріщак та самозваних борців з нечистю, котрі ніяким чином не були пов’язані з нами, справжніми ордейцями. Натовп галасував, називаючи її відьмою, та вимагаючи її стратити на місці. Нам бракувало часу на її допит, і старший підмайстер Бороньмир вже було рвався на порятунок незнайомки, та я вчасно його спинив.

Пане старшосте, майже на увазі: я спинив його не через те, що хотів стати свідком неминучої страти невідомої мені жінки, а через те, що я знав, що озвіріла орда нас розірве, як немертва тварюка буцімто розірвала зниклих безвісти Хвиста та Рудика (якщо вірити словам покійного Бука, котрий помер цієї ночі (з 20-го на 21-ший день) від голодного виснаження).

Після цього я, Бороньмир, Шелест, та інші побратими доєдналися до спорудження вогнища та зведення палі, до котрої прикували руду відьму, зав’язавши їй рота та очі. За місцевими віруваннями, рота треба було зав’язати, щоб відьма не могла наслати передсмертний прокльон, а очі — щоб вона не могла запам’ятати того, хто підпалив вогнище і прийти по його душу після смерті. Вже через півгодини на майдані, на виду всього міста, горіла відьма.

Наступної ночі, з 21-го на 22-й день 6-го місяця (літнє сонцестояння), у Шугайліссі сталася пожежа, що за лічені години охопила все місто, починаючи від майдану посередині. Побратими та добровольці намагалися загасити будівлю ордейських зборів, під котрою досі перебували ув’язнені «відьми», та всі старання виявилися намарне: після того, як Бороньмир кинувся до темниці, у спробі врятувати підозрюваних від пожежі і не повернувся, мною було прийняте рішення якомога хутчіш покинути місто у вогні та рухатись у напрямку річки, що протікала вздовж Шугай-Лісу. Ще вночі ми дісталися переправи, та з жахом виявили, що струмок геть повністю висох, хоча ще вчора вода в ньому була така, що міг втопитись віз.

Ордейським побратимам зі мною на чолі довелося тікати у поле, оскільки пожежа почала перекидатися на сухі дерева та кущі у сусідньому з містом приліску. Там нам вдалося перечекати до ранку, поки пожежа вгамується. Після цього ми вирушили до Старожитнова, де нас гостинно прийняли Старожитнівські ордейські збори та особисто майстер Варистав, з котрим, як мені відомо, у вас чудові стосунки, отже він зможе підтвердити, що жодне слово, з написаних тут мною, не є брехнею чи вигадкою хворої голови, задурманеної Силами Лиха.

...

1-го дня 7-го місяця майстер Варистав, підмайстер Шелест та я вирушили зі Старожитнова до Шугайлісся, щоб підтвердити загибель старшого підмайстра Бороньмира та докорінного знищення ордейських зборів у Шугайліссі. Водночас, ми хотіли переконатися, чи припинилися після великої пожежі прояви нечисті та ознаки відьомства.

3-го дня 7-го місця ми прибули до Шугайлісся, і не змогли його спершу впізнати, оскільки все місто, за виключенням старої кам’яної церкви, згоріло вщент і стало більше походити на розбитий об скелі корабель після довгої бурі. Річка так і не набралася води, а ліс довкола міста все ж значною мірою вигорів, утворивши сіру пустку.

Пробившись через голодних та спраглих жебраків, ми дісталися руїн будівлі зборів коли сонце вже схилялося до заходу. Тіло, легко впізнаване як Бороньмир, знайшлося долілиць на кам’яних сходах, що вели до темниці. Майстер Варистав, так само як і підмайстер Шелест, підтвердять, що крім довчасно загиблого старшого підмайстра Бороньмира, у темниці не знайшлося жодного іншого тіла. Обміркувавши побачене нами після поспішного поховання Бороньмира ми втрьох доходимо висновку, що хтось невідомий пробрався до темниці та звільнив усіх ув’язнених там жінок, підозрюваних у відьомстві, і цей невідомий встиг зробити це до того, як почалася пожежа. Підмайстер Шелест під час повернення до Старожитнова висловив думку, що ця сама людина могла бути відповідальною за підпал, котрий перетворився на пожежу (ваша старшість може прочитати про це значно більше у рукописній доповіді, котру зобов’язується укласти сам Шелест, а також майстер Варистав).

...

Насамкінець, ще раз прошу вашу старшість не сприймати цю доповідь як сон гнідої кобили, а як достовірний, чесний, якомога розлогий переказ подій у тому порядку, у котрому вони відбувалися у проміжок часу від 3-го дня 6-го місяця до 3-го дня 7-го місяця 275-го року.

{{{Витяги з рукописної доповіді ордейського підмайстра Велеслава щодо діяльності Шугайлісських ордейських зборів його старшості майстру-гріхоборцю Тихону з Горохова, отримані за запитом його найстаршості надмайстра-гріхоборця Мельхіседека Сивого}}}

ДВА ВИДИ ЗІРОК

Завмерлим приліском, серед сонних дерев, грайливо й по-дитячому шурхають бузкові промінці. Неозброєним оком можна розібрати лише дві світляні кульки, що квапляться кудись крізь нічний морок, та намагаються не відставати далі ніж на кілька стрибків.

— Ґнітко! Та куди ж ти так летиш?!

Напівпрозора боса ступня приґвіздується до сирої землі легко, не струшуючи роси з розкішної смарагдової трави, що у примарному світінні віддає глибокою синню. Через раптову зупинку хвилі світла довкола кульок перестають приховувати своїх власниць. Двоє тонких дівочих образи втілюються на стежині посеред молодих дерев.

— Ґнітко-о-о!

Околицю продирає оклик, що скидається на дитячий плач. Йому слідує більш груба, але також тонально висока відповідь.

— Ну не репетуй ти так! Ти що, геть дурненька?! Хочеш, щоб нас тут ще почуло що?

Дівчата дражливо блимають одне на одну наче дві кицьки, що не поділили шлях. Але роздратування триває всього мить, і ось вже до їхніх очей повертається грайливість промінців. Дух маленької нічної авантюри заполонив їхні крихітні світосяйні голівки. Обоє дівчат з власного, хоч і недовгого досвіду знають, що покидати межі рідного гаю їм не догоджає, а особливо у ночі, подібні до цієї. Та бажання побачити дещо чарівне сильніше за страх отримати сувору догану від тіток та старших сестер.

За мить після короткочасного відпочинку проліском вже знову тріпотять від листочка до травинки кулясті бузкові «світляки», розкидаючись тінерізними променями. Дівчата поспішають, наче намагаються перегнати саму ніч. Принаймні одна з них знає, куди біжить.

Прилісок врешті-решт закінчується і зненацька переходить у широкий степ, густо вкритий простирадлом світла, у котрому ледве не розчиняються дівочеголосі вогники. Вони спиняються біля велетенського лежачого каменю, вкритого все тою ж нічною вологою. Сестри не бояться лишити сліду, адже до ранку навіть роса не згадає про їхню присутність.

— Дивись, Світко, дивись!

Небесний океан над степом рясно всіяний ефемерними самоцвітами, котрі якась невідома сила виклала розлогим шляхом на всю довжину. Саме їхнє світло розганяє морок і перетворює далекий, для дівчат, край землі на щось безпечне, лагідне та до розтану домашнє. Ні старша, ні молодша сестра не бачили справжніх зір настільки близько та настільки живо — у їхніх рідних хащах єдиними зорями були вони самі. Обоє захоплено вдивляються у діамантові сузір’я навіть не переймаючись через по-дитячому розкриті роти.

— Думаєш там, на горі, теж живуть такі як ми?

Невинне питання лишається висіти у вогкому прохолодному повітрі, не отримавши ні підтвердження, ані спростування. Світка достатньо мала, щоби їй було дозволено добуватися від старших відповідей досхочу, а Ґнітка достатньо доросла, щоби знати, на які питання треба відповідати чесно, на які можна прибрехати, а на які краще промовчати.

Обом сестрам хочеться сидіти й розглядати зорі на небі довіку. Мабуть, тому, думає Ґнітка, їм старші наказують не ходити у такі ночі далеко від дому. У неї в голові вже починають вимальовуватися обриси пояснень, котрими вона годуватиме тітку Сяйвану, аби врятувати себе та малу від героїчної прочуханки усіх часів.

Мала ж думає лише про те, як би було добре було б бути «верховою світлячкою» та бігати навздогін зі співучими пташками у широкому небі. У її уявленні стає цілком очевидно, що оба племені неба — зірки й птахи, — мають між собою дружити. Їм не може бути сумно.

Ось так час плине непомітно, та ніч невпинно рухається до світанку, і деякі зорі починають ховатися за хмарами, наче вкриваючись ковдрами та готуючись до сну. Старша сестра штурхає меншу, та тільки-но вона збирається натякнути на шлях додому, як...

— Ґнітко! Дивись!

Ґнітчині очі біжать, намагаючись наздогнати Світчин погляд. Небосхилом стрімголов проноситься неймовірної краси хвостата зірка, схожа на охоплену білим вогнем стрілу.

Не роздумуючи ані миті, Світка від захвату перетворюється на маленький сліпучий маячок. Настільки зосереджено, наскільки може, вона проводжає падучу зорю, вимахуючи в її бік своїми тендітними ручками. Ґнітка ж спочатку від подиву завмирає, але хутко приєднується до неї, жваво розкидаючись на всю довжину рук, сподіваючись привернути всю увагу, сповнена мимохідної віри в те, що раптова «гостя» побачить їх...

На межі степу миготять дві маленькі зіроньки, ледве помітні серед різнотрав’я.

Вдалечині, на верхівку самітного дуба сідає потьмяніла, неначе вигоріла фігурка, справжні обриси котрої щільно приховує біле сяйво. Вона з цікавістю спостерігає за рухами двох істот, витканих з того ж світла, що й вона та її родина. Ніхто з її предків раніше не бачив зір, що живуть на землі, та й вона у своєму віці вважала, що це лише казки для найменших.

Зоряна мимоволі, без зайвої думки, махає рукою у відповідь. Сріблясті променисті зайчики розбігаються гілками самітного вікового дуба, зрештою ховаючись серед листя.

СТРАХ КОРОЛЯ Сину мій, Ось стоїмо ми похідним табором і питаєшся ти мене, не як син батька, ні. Ти питаєшся мене як той, кому судилося невдовзі вдягнути корону. Послухай-но ж уважніше батька, бо є мені що тобі розповісти. Коли правив цими родючими землями ще твій дідусь, а на моїх вустах ще не обсохло грудне молоко, найбільшим страхом моїм був його гнівний погляд. Король-дід не був страшенним чудовиськом, що не щадило ні ворогів, ні друзів, аж ніяк! Дід твій був королем мудрим та розсудливим, а замість меча та голосу волів підіймати лише брову, — і вже цього було достатньо, щоб утихомирити його бешкетних синів та пасинків, та нагнати жаху на найпідступніших з його дворян та лордів. Справжнього страху я пізнав лише в юності, коли зі своєю матір’ю переховувався у старій коморі. У ті часи, під світлом кривавого місяця, нашими родовими угіддями блукали мстиві примари. Воліли вони відплати твоєму дідові за давню кривду, скоєну проти їхнього поганського племені. У ту ніч я вперше забоявся смерті, бо думав я своєю ще тоді дитячою розпещеною головою, що навіть зайвий ковток затхлого комірного повітря міг видати мене та твою бабусю цим горлорізам, що прийшли відтяти голову старого короля. Отже, ти питаєшся мене, «у чому страх королів?». Та спершу я дам тобі відповідь на інше питання — «чому король не має страху?». Тієї ночі під кривавим місяцем я боявся передчасно загинути не лише вперше, але й востаннє на своєму віці, бо ще до сходу вранішньої зорі моя голова вже була обтяжена короною, а плечі — вагою сплюндрованого поганцями королівства. Разом із твоїм дядьком та нашою вірною дружиною ми невтомно, стрімголов мчали від села до села, від переправи до переправи, аби наздогнати та розбити загін нічних нападників. Та не знали ми тоді, що наші дії лише продовжать нескінченне коло помсти, що прокляне нас на все життя — так само як прокляло воно твого діда. Я не боявся йти у бій, здоганяючи поганців наче дикий пес; не боявся йти на чолі королівської кінноти у Битві на Чорних Водах, коли на наші землі прийшла ворожа навала з півночі — про мою звитягу у війнах з силами Сутіні тобі придворний літописець розповість значно розлогіше, ніж я сам. Не боявся я з мисливцями полювати вепрів у Лісах Божих, під загрозою кари небесної; не боявся я й красти наречених у південних цісарів і вимінювати їх на вагу в золоті — зрештою, судилося мені зустріти під час такого розбою твою матір. Моє серце не вкувало в жах навіть тоді, коли твій дядько захопив наш прадавній престольний град, поки сам я пропадав на походах, а малого тебе й твою нещасну мати кинули до темниці, і час почав спливати так швидко, як ще ніколи не спливав для мене. Так, страх обступав мене з усіх боків, але я скріпив свій дух і не дав його підступам мене здолати. Саме тому, сину мій, ти й твоя мати вижили, а твого заздрісного та підступного дядька, мою кров, було страчено. Та я був дурнем, сину мій любий, ох яким я був дурнем! Засліплений вогнем свого безстрашшя, намагаючись врятувати тебе й свою кохану дружину з кайданів якомога скоріше, я лише оживив помсту, що переслідує увесь наш рід ще з дідівських гріхів. І ось тепер, по весні, коли на твоєму обличчі тільки починає прорізатися щетина, а твоя руда голова лише готується приміряти владу, ти маєш збиратися на нову війну, проти мого племінника, проти своєї крові. Правду кажучи, сину мій, — я не скажу тобі, у чому полягає страх усіх королів. Та ось, на заході свого сонця, боюся я не як король, а як твій батько, що у серці твоїм спалахне моє проклятуще безстрашшя.