Hey everyone! It's been a while, but I'm now back! This time, my blog will reside on this instance, paper.wf.

The primary reason why I have moved my blog from my own instance to this one is primarily because of two things: my previous instance was unreliable and I'm dedicating my Raspberry Pi for other things at the moment.

That's all for now. I have various different posts planned, so stay tuned! :D

I got back very late and did not sleep well. I went to the vet with my dog, walked her a bit.

I made a list of house chores/things I need to do which felt helpful for my brain. I met up with my friend to talk about something time sensitive and that went really well.

Unfortunately, I did not stick to my schedule.

worked maybe 45 ish minutes on my Stop Cop City Paper. I worked for maybe 30 minutes more later in the day.

Express Shipping To Australia: What International Shippers Must Know

---

International trade is growing rapidly, and Australia remains a key destination for global suppliers and e-commerce businesses. However, when shipping to Australia, time is often of the essence—and that’s where express shipping to Australia becomes a vital service for international shippers.

Whether you’re a global brand delivering to Australian customers or a small business expanding overseas, choosing the right logistics partner and understanding the delivery process is essential for smooth operations. Platforms like Ship2Anywhere offer tailored solutions that simplify cross-border shipping and improve delivery outcomes.

Why Express Shipping Matters

Australian consumers, like shoppers everywhere, want fast and reliable delivery. With growing competition in the e-commerce space, businesses that offer express shipping in Australia have a distinct advantage. Whether you’re shipping electronics, fashion, or time-sensitive documents, express delivery helps you meet customer expectations and build trust.

Delays in international shipments can result in customer complaints, negative reviews, and lost business. That’s why many international sellers now prioritise express shipping to Australia to remain competitive.

Choosing a Reliable Courier Partner

Selecting a dependable courier service Australia-wide is crucial for any international shipment. The journey doesn’t end when a package reaches Australian shores—it must still be delivered to customers quickly and safely.

Ship2Anywhere connects international shippers to trusted courier networks across Australia, ensuring a seamless handover and final-mile delivery. This means your customers receive their parcels on time, no matter where they are in the country.

From major cities to regional areas, having access to a reliable Australia-based courier service Australia based is essential for maintaining service standards.

Customs, Duties, and Documentation

When using express shipping to Australia, international businesses must also understand customs requirements. Proper documentation—including accurate product descriptions and declared values—can prevent delays and additional charges.

Ship2Anywhere’s platform supports international sellers by offering tools and guidance to ensure compliance with Australian customs regulations. This reduces the risk of parcels being held up at the border and speeds up delivery times.

Speed vs. Cost

While express shipping in Australia offers unmatched speed, it’s also important to consider cost-effectiveness. Many shippers assume that express services are always expensive, but platforms like Ship2Anywhere provide access to competitive rates through partnerships with leading carriers.

You can compare delivery options, transit times, and pricing all in one place—helping you find the best balance between cost and speed for your business needs.

Final Thoughts

For international businesses looking to grow in the Australian market, efficient and reliable express shipping to Australia is more than just a logistics option—it's a growth strategy.

With https://ship2anywhere.com.au/, you gain access to trusted courier service Australia networks, fast express shipping in Australia and full support for international shipping compliance. It's the smart choice for global sellers who value speed, reliability, and customer satisfaction.

I'll be getting back to town the 17th. and then leave on the 22nd again until the 24th. I still, however, can get things done.

• I am sending a rough draft to Chris and Cole on SCC on the 20th. with that I plan to
  • [ ] Revise my draft abstract
  • [ ] Read 2-3 articles
    • [x] Geography SCC one
    • [x] Social Media plus Society one
    • [ ] one more either from Media Culture Society or Surveillance Studies journal
  • [ ] Write an updated thesis
  • [ ] Suggested “tensions”
  • [ ] Compile together formerly written things
• the 21 and 22 I hope to switch to working  on my Pastebin article.
  • Right now I don't know what I want to write about. I don't think its working that well for me to just go into the day and say “I want to try and consider what would be most useful for my dissertation and my AOIR paper
  • Practical things I can do
    • [ ] see what every mainstream platform says about Doxing
    • [ ] go through the databases and actually use the python script
    • [ ] timed writing exercise- options
      • [ ] why is it important to look at the materiality of doxing
      • [ ] how does one define what are the relevant materials to doxing?
      • [ ] how does doxing, pastebins, and politics of openness relate to each other
      • [ ] what can be said about what it means to misuse a technology through a case study of pastebins
      • [ ] why are pastebins important to internet history and platform studies
    • [ ] Read articles relevant and actively note take

 

Other to do

• respond to Schrock email
• check Kolektiva 3x
• Pay Esho
• Pick up books from the library (wednesday)
• Get the book Contagion online.
• Edit Khristina's photo
• Edit V photos
• Write Peppy a letter
• Write Grier a letter
• Go to the gym once, and work out from home once. I need to make this a habit.
• Finish a small blog write-up for ASM? Do I say that I work on that for an hour and nothing more? If I don't get it done this week, then it's not worth doing.
  • I told Robert I would do this. I want to set a good impression and follow through since I didn't follow through on thr summer reading group.
• i'd like to buy a mirror for my bedroom. I keep putting it off.
• mail out former tenants emails. I don't want to do this, but I need to.
• weed yard. Bring yard waste to Green Earth
• Take Cassie to the vet at 10am Monday
• Try to make time to do something creative. I put one of my guitars upstairs, and it's now lying out. I'm contemplating hanging it up on the wall to let me see it even more clearly.

 

I'm trying to think about how I can plan out without overwhelming myself. Should I plan things out for the week? I keep wanting to map it out physically on big paper to figure out what I need to do, but then I never actually make the time to buy the big paper and markers. My whiteboards got mold on them, and I need to make the time to buy new ones.

归敬

稽首总敬三宝尊，是谓正因能普济， 生死迷愚镇沉溺，咸令出离至菩提。

缘起

《大宝积经·不动如来会第六》，为不动如来法门/妙喜法门最根本的经典。经中对此法门的正式称呼为「称赞不动如来功德法门」，故此经又可称为《称赞不动如来功德法门经》，简称《称赞经》。

本系列是笔者基于读经时一些细节处的随想与联想，略略翻查资料而作，并非严谨的论文。若少参圣旨，则福施群生；如其有差，请冥加授。

正文

阿閦佛及其相关的法门，特别注重「出家」——这是阿閦菩萨的代表性愿行。以下举几个例子。

1. 阿閦菩萨往昔的愿行

世尊！我今如是发心回向，乃至未证无上菩提，生生在家不出家者，则为违背一切诸佛。

世尊！我今发此一切智心，乃至未得无上菩提，生生出家，若不乞食、不一坐食、不节减食、再食不食、不持三衣、不着粪扫衣、不随所而坐、不常坐、不住阿兰若、不安止树下、不露坐、不住冢间，则为欺诳一切诸佛。

——《称赞经》

2. 妙喜世界现在的情况

彼佛刹中诸菩萨众，在家者少、出家者多。

于彼如来说法之时，诸魔眷属常预听闻；闻已心净，于声闻众而生爱乐：『云何当得住于寂静、少欲、知足？ 』彼诸魔众常起出家之心，而无障碍之想。

——《称赞经》

3. 释尊教导菩萨随学

佛告舍利弗：「菩萨复有一法不失所愿？何谓为一？于是开士当学追慕阿閦如来宿命本行菩萨道时，志愿出家乐沙门行，世世所生不违本誓，乃能进至得如来号无所从生，是则菩萨第一之利用，舍家故得致十德：一者、无有贪欲放逸之态；二者、常好闲居不习愦閙；三者、常奉佛行舍远小节；四者、弃捐痴冥无益之法；五者、不慕妻子家居恩爱；六者、释置恶趣非法之患；七者、摄取安乐天上善处；八者、未曾违失宿命本德；九者、诸天爱敬常恋侍卫；十者、诸龙神王常拥护之，是为十德。若有菩萨不舍大乘、慕度众生，常当追乐出家之业，是为一法不失所愿，随志所好致何佛土，如意辄成严净佛国，是则菩萨第一善利。」

——《文殊师利佛土严净经》

注：异译本《大宝积经·文殊师利授记会第十五》、《大圣文殊师利菩萨佛刹功德庄严经》。

4. 古德倡导随学

生生世世，凡见三有，皆生无益之心；而于解脱功德，即起夺意之念；在诸佛律中，愿得出家。既出家之时，于诸恶堕毫无所染，圆守禁戒，行至无极门中，得大菩提——愿如大比丘阿閦佛。

——《极乐愿文》

5. 秘密教中的形象

东面阿閦如来，左手覆伸脐下把袈裟角外垂，右手扬掌，结加趺坐。

——《不空羂索神变真言经》卷第九

问： 何故说密教形象，不说显教？ 答： 显教中阿閦佛的形象，即是一般的佛像，常见故，人易解故，无需多言。密教之中，虽根据不同情况，有不同的形象，然往往注重其身着「袈裟」这一细节，甚至以左手执袈裟角这一手势来突显其重要性，因为这是出家的标志、是三世诸佛的福田衣。（据说，藏传《瑜伽母密续》亦有类似的描述。）

6. 我国历史上往生妙喜的代表，即是出家比丘

隋开皇中，有释双惠，不知何处人，一生期不退转位。图阿閦佛像一十体；又造同像一十二体，长三尺，立像。专心祈请感应。梦感二人僧，一人自称日光、一人自称喜臂：『汝识阿閦佛本愿不？』答：『粗知。』二僧欢喜曰：『善哉如汝！在浊恶世中，归依阿閦佛。于一生中，入不退位，得生欢喜。』觉已弥念。临终启众曰：『我今往生欢喜国矣。』」

——《三宝感应略要录》卷第九

回向

我今思惟、流通，所有善根，合集校计筹量，普皆施与法界有情，无悔吝心；复共有情回向无上正等菩提；以此善根，愿我当生妙喜世界，与阿閦佛共相会遇。

#妙喜法门 #称赞经随想

Cecità

In un’anonima città come tante, un uomo è alla guida della sua automobile, fermo al semaforo rosso: improvvisamente, sulla sua vista cala un’ombra bianca e lattiginosa. Da quel momento in poi si diffonderà inesorabilmente un’epidemia di cecità, che toccherà quasi tutti gli abitanti del luogo. I primi ciechi vengono reclusi in delle strutture apposite, sorvegliati dalle guardie armate, ma questo espediente servirà a poco, perché ben presto l’ondata di cecità travolgerà tutte le persone, compresi i militari che avrebbero dovuto sorvegliare le prime ammalate.

Cecità, il famoso libro di Josè Saramago, fu pubblicato nel 1995 con il titolo Ensaio sobre a Cegueira. L’intento dello scrittore Premio Nobel è quello di fare innanzitutto una spietata critica della società occidentale, meglio dire dell’organizzazione della società occidentale. L’ombra biancastra che scende sulla vista della popolazione è una chiara metafora della mancanza di saper riconoscere l’altro, con la scomparsa della solidarietà e di quella empatia che sono necessarie per far prosperare tutte le possibili architetture sociali.

Se tutte le persone perdono la vista, allora si blocca il meccanismo di riproduzione e cambiamento incessante che ci circonda: le strade non vengono pulite, i rifiuti ammorbano l’aria, non c’è possibilità di spostarsi con facilità da un posto all’altro della città e così via. Questa situazione di stallo che si diffonde mi ha ricordato uno dei capisaldi della filosofia yogica e buddista, quello dell’impermanenza. Noi vorremmo che la realtà che ci circonda fosse stabile, confortevole e immutata, ma queste condizioni sono possibili solo all’interno di un costante cambiamento, che è la base della vita stessa. Se non c’è impermanenza non c’è vita, bisogna riflettere su questo fatto quotidianamente nella giornata che scorre.

Altro elemento fondamentale della lettura del romanzo, è quello che riguarda l’ottusa cecità, appunto, del Potere nell’affrontare le emergenze e la quotidianità delle nostre città. I militari che sparano sulle prime persone cieche radunate nella struttura detentiva sono l’emblema di quanto ogni Stato affronti con violenza brutale qualsiasi situazione che gli si presenta davanti. Questa scena del romanzo mi ha ricordato quanto accadde in Italia nel carcere di Modena all’inizio della diffusione del Covid.

Nel marzo 2020 le persone detenute protestarono in tutto il paese per chiedere che il governo (all’epoca guidato dal premier Giuseppe Conte) affrontasse in qualche maniera la condizione delle persone detenute. In alcuni paesi accade che si liberino le persone carcerate, ma in Italia no: nel paese dei carabinieri di Pinocchio, di Bava Beccaris e delle stragi di Stato questo non può accadere. La rivolta parte dal carcere di Salerno e si diffonde in tutta Italia, arrivando anche al penitenziario di Sant’Anna a Modena. In quel marzo 2020 i permessi vengono revocati, i colloqui con l’esterno interrotti. All’interno si diffonde il contagio. Secondo la versione ufficiale delle forze dell’ordine le persone detenute sarebbero morte in seguito ad overdose per metadone.

Dei 9 morti di Modena uno era italiano, Salvatore Piscitelli, uno moldavo, Artur Iuzi, e gli altri sette nordafricani: cinque tunisini – Hafedh Chouchane, Ali Bakili, Slim Agrebi, Ghazi Hadidi, Lofti Bem Mesmia – e due marocchini – Erial Ahmadi e Abdellha Rouan. Queste morti restano tutte a carico morale dello Stato italiano che, al netto di qualsiasi fantasiosa ricostruzione ufficiale, avrebbe dovuto far uscire dalle celle i detenuti per affrontare civilmente la pandemia del Covid.

Così non accadde anche in altre strutture detentive, proprio come nel romanzo di Saramago quando chi si trova recluso deve spostarsi con cautela per procurarsi da mangiare o solo per andare in bagno, perché i soldati possono sparare chi oltrepassa la linea segnata nel cortile. L’antropologia di Saramago è molto nera e pessimistica, perché la solidarietà non esiste nemmeno tra i gruppi di ciechi, tranne qualche momento di preziosa umanità, che illumina le pagine del libro.

1. Mettre de la maïzena sur du tofu et le faire revenir dans de l'huile

2. Dans un bol, pour faire une sauce qui a du goût, mélanger :

   • sauce soja
   • beaucoup de beurre de cacahuète
   • gingembre
   • ail
   • de l'eau pour arriver à une texture liquide

3. Quand le tofu est croustillant, rajouter la sauce dans la poêle et remuer vite parce que ça accroche pendant 2-3 min.

4. C'est la régalade !

Merci Milo et son ami·e pour la recette !

ME88 – Cá Cược An Toàn, Thanh Toán Siêu Tốc 

Me88 là sân chơi cá cược uy tín được cấp phép bởi PAGCOR và Curacao. Cung cấp đa dạng trò chơi như thể thao, casino, xổ số, bắn cá, đá gà…

Website: https://me88.tattoo/

Địa chỉ: 119 Bùi Đình Tuý, Phường 12, Bình Thạnh, Hồ Chí Minh, Việt Nam

Phone: 0969699936

Email: [email protected]

Tags: #me88, #me88vn, #nhacaime88, #linkme88, #trangchume88

Google Sites: https://sites.google.com/view/me88tatoo

Social:

 

https://spiderum.com/nguoi-dung/me88tatoo

https://www.photoback.jp/Stage/Author/979609

https://my.nsta.org/profile/BixnYjzdr3E_E

https://www.giveawayoftheday.com/forums/profile/1117721

https://promosimple.com/ps/3aa4d/me88tatoo

 

“Nous sommes multiples. Et nous sommes 4.” 4 ? Vraiment ? Pour le moment, mais pas pour très longtemps.

La suite de notre histoire est complexe à raconter : après notre prise de conscience, pendant les premières semaines, se sont enchaînées en parallèle la découverte de concepts afin de comprendre notre situation, l'apparitions ou identification de plusieurs alters et fragments, et nos premières discussions et réflexions de groupe afin de commencer à structurer notre fonctionnement. Le tout s'intégrant dans une période assez intense en termes d'activités et sociabilité externe. Ce fut une période riche et positive pour nous, mais vraiment épuisante.

Je tiens à préciser que si je vais essayer de garder un semblant d'ordre chronologique, certaines choses se sont faite sur des périodes de temps qui se chevauchent. Nous allons aussi probablement faire quelques digressions. J'espère que ça ne sera pas trop décousu ^^

Concernant nos recherches sur internet et les ressources que nous trouvions pour nous aider à appréhender notre multiplicité, je ne pense pas trop rentrer dans les détails. Sachez juste que cela s'est fait progressivement en parallèle du reste ; certaines choses nous parlaient, résonnaient avec notre vécu, d'autres moins ou pas du tout. Le sujet étant complexe, vaste, et variable d'une personne à une autre, j'ai passé pas mal d'heures sur quelques semaines à me renseigner ; j'aime bien essayer de comprendre comment je fonctionne, ou plutôt comment nous fonctionnons, et ce même si certaines questions resteront probablement à jamais sans réponses.

Enfin bref, quelques jours après l'arrivée de Chris et le début de nos recherches, j'ai entendu une voix me dire “au fait, on est là nous aussi”. Le soir, j'ai donc cherché à discuter avec ces entités, qui se sont trouvé être un groupe de plusieurs fragments. Ils étaient assez formés pour avoir conscience d'elleux-même et pour pouvoir discuter un peu, mais tout aussi conscients de ne pas être des identités à part entière. On ne savait même pas ce qu'était un fragment à ce moment-là, nous n'avons pu mettre ce mot sur leur existence que quelques jours plus tard. Au nombre de 3, iels représentent une émotion particulière, un sens et une volonté spécifique ; je ne donnerai pas plus de détails ici. Encore aujourd'hui iels sont présents et se greffent parfois au front pour des situations qui les concernent. (en réalité iels sont probablement là à chaque fois, mais on ne les ressent pas toujours sur l'instant).

---

On y a réfléchi et on ne saurait expliquer pourquoi ces trois premiers fragments. Pourquoi pas plus nombreux ? Pourquoi pas d'autres émotions ou sens ? Et pourquoi deux autres fragments, représentant des choses encore très différentes, se sont présentés l'un quelques semaines plus tard, l'autre quelques mois, sans vraiment d'explication ? C'est comme ça, ça fait partie des mystères de notre vie.

Ceci dit ... le même questionnement s'applique pour la grande majorité (sinon l'intégralité) d'entre nous, les esprits complets. Oh, on a envisagé et exploré quelques pistes de réflexions et de réponses pour certain.es, en se penchant entre autres sur notre passé, mais en réalité ce ne sont que des hypothèses qu'on ne pourra jamais vérifier de manière certaine. Aussi, dans l'essentiel, on ne se focus pas trop là-dessus ; on vit le présent tel qu'il est, car le plus important là-dedans (pour nous, je précise.), c'est qu'on existe, ce n'est pas de savoir pourquoi on existe (à une exception près un peu particulière, mais j'y reviendrai plus tard, peut-être dans un hors-série.).

Fin de cette première digression, revenons au récit.

---

Les suivants à arriver, deux jours après, furent Alex et Nina. C'était un soir, après une journée bien fatigante, alors que j'emmenais notre corps et notre tête épuisés jusqu'au lit pour un repos bien mérité. “Hé ! Faut qu'on cause !” “Oui, et moi aussi j'ai besoin de parler !” Deux nouvelles voix distinctes, inattendues. J'ai un peu été prise de court, et je n'avais aucunement l'énergie de gérer ça à ce moment-là. Pour cette raison, j'ai proposé qu'on prenne le temps de discuter le lendemain, et même si j'ai ressenti une légère contrariété de leur part, c'est ce que nous avons fait.

La première image que m'a renvoyée Alex, c'est celle d'un gars un peu patibulaire, n'aimant pas grand-chose à part se battre et faire la sieste. Durant ce premier contact en interne, son attitude de grande gueule et son apparence ont tout d'abbord effrayé Chris, mais il a immédiatement changé de posture afin de rassurer notre camarade. Alex a bon fond, mais ne veut en général pas le montrer. Par la suite, j'avais du mal à comprendre pourquoi son apparence alternait entre ce jeune homme peu commode et une jeune femme à l'allure malicieuse et rebelle, mais cela trouverait son explication environ 2 semaines plus tard. J'y reviendrai.

Avec Alex s'est donc aussi présentée Nina ; peut-être que ce nom vous semblera familier si vous vous souvenez du chapitre d'introduction. Entre autres choses, Nina aime écrire, aussi je suis contente qu'elle m'accompagne dans ce projet même si sa présence est assez discrète ; d'après elle, je n'ai pas vraiment besoin d'aide sur l'écriture. Les premières semaines après notre rencontre initiale, Nina ne voulait pas me parler. À chaque fois que j'essayais, elle me disait “laisse moi tranquille”, de manière assez virulente. Pour lui avoir demandé pourquoi par la suite, elle-même ne sait pas pourquoi elle réagissait comme ça.

Nous avons accueilli ces nouvelles identités assez sereinement, mais commençait à se poser la question de la suite. Est-ce que ça allait encore se développer ? Comment allions-nous cohabiter toustes ensemble ?

Nous avons convenu avec Pauline et Solène d'organiser une réunion de groupe trois jours plus tard, afin de voir si toustes pouvaient se rencontrer, et pour commencer à aborder certains points de fonctionnement.

Mais avant ça, un autre alter s'est présenté à moi. Succinctement. Léo. Pour le coup, de ce que j'ai compris de notre court échange, ça faisait longtemps qu'il était là, dormant, comme s'il en avait eu marre d'être là quand nous avions environ 20 ans. Et d'ailleurs, nous n'avons pu échanger que cette fois-ci. Il est venu à la réunion le lendemain, a précisé qu'il repartait dormir et je n'ai plus eu de contact avec lui depuis. Je ne sais pas s'il se remanifestera un jour.

Ce chapitre commence à être suffisamment long et dense comme ça. La suite attendra pour la partie 5.

Baliga balaguipsum, m’està pujant la mosca al nas per què t’entestes a seguir-me, que potser vols anar a explicar-ho a la teva mama bola de greix què fas burro! em fas fàstic idiota petit merdós podrit microbi setciències al gran vegeta no li passareu la mà per la cara! què coi és això.

Per què t’entestes a seguir-me, que potser vols anar a explicar-ho a la teva mama bola de greix mocós desgraciat és el campió mundial de l’estupidesa guarda’t les ensabonades! no és tan burro com sembla titelles m’importa una merda grassonet tros de totxo eixelebrat maleït tall rodó burro covard grassonet idiota.

Rarot vols que et torni a estovar no és tan burro com sembla arrossegant-se com un cuc merdetes tu, ruc! al gran vegeta no li passareu la mà per la cara! grassonet merdetes me càsum tot! gallet inútil per què t’entestes a seguir-me, que potser vols anar a explicar-ho a la teva mama rarot.

Hola món!!

Quand je me sonde intérieurement, je m’émerveille encore.

Je suis une créature étonnante. Non pas moi en tant que personne, mais ce corps qui se meut, ce cerveau qui pense. Une architecture d’une précision vertigineuse.

Et pourtant… aujourd’hui, le ciel en moi est bas et lourd. Comme si une pluie invisible tombait dans mes veines.

On dit qu’un manque de sérotonine m’ôte la lumière. Peut-être. Pourtant, même avec le traitement, il reste ce vide sans mesure, cet espace où tout fonctionne mais où rien ne m’appelle.

Je ne suis qu’un organisme qui marche et respire, un assemblage de chair et de molécules. Et pourtant, il y a des élans, des étincelles, des frissons.

D’où viennent mes pensées ? D’où vient la chaleur qui, parfois, se glisse dans le froid des jours ?

La joie. La peur. Le courage. Le lien avec les autres. Des mots qui se lèvent comme des oiseaux, parfois sans raison.

Il y a, quelque part, une clef que je ne trouve pas. Comme un enfant qui démonte un jouet et découvre qu’il ne sait pas où naît la musique.

Alors je reste là, à écouter mon propre mystère.

З ОДНОГО СЛОВА

— Це вже не «не туди звернули», це вже «на чорта ми сюди попхались»!

Колеса возика риплять від нагромадження краму. Тягне його за собою по неходженій, крутій стежині спітнілий коренастий чолов’яга, зі шкірою відтінку кори дуба, а на обличчі серед павутини зморшок вирізняється пара засмучених бурштинових очей. Позаду возика на силу штовхає довготелесий блідий юнак, котрий ще от от і почне лишати після себе слід поту на землі наче слимак слиз. Звідкись попереду чується відповідь.

— Якби хтось менше покладався на «чуйку», то ми б йшли цілим трактом, як усі порядні торговці! Але ж ні, комусь привиділось, що можна зрізати шлях через хащу, і так буде краще йти! Хай тебе зимобожки в скипні покусають, забобоннику малий!

На чолі «процесії» крутим схилом підіймається третій. Цей, найміцніше збитий з трьох мурмил, несе на оголених засмаглих плечах віслючку з перев’язаною ногою. Блідий юнак, чиє лице вкрите червоними плямами, кислиться в лиці після докори. Саме через його славнозвісне «відчуття небезпеки» цій невеличкій ватазі перемітників довелося прямувати через непролазні хащі та переходити круті балки та яруги, де під час подолання одної з них їхня віслючка підвернула ногу. А все через те, що місцеві управлінці, зі слів подорожніх, посилили нагляд за шляхами, і ніхто з їхньої ватаги не хотів попастись у лапи законників; адже не для цього вони в найтемніші ночі року кралися під мостами мокрі по пояс, щоб переправити товар через пильновані лицарями і панськими наймитами водні кордони.

— Відпочиваємо скоро?, — запряжений у возика чолов’яга стирає піт з лоба краєм засмальцьованої старої сорочки і далі собі викочує його на гірку, озираючись на свого напарника, — Бо я от за малого переживаю, а то ще пупа собі надірве.

— Виліземо та й відпочинемо. А малий потерпить, не геть здохлик.

Крехтіння продовжується ще якийсь час, після чого усі троє, возик і віслючка опиняються на рівній ділянці лісу і влаштовують привал. Малого женуть збирати хмиз, а двоє «кременів» облаштовують таборець серед розлогого коріння велетенських дерев. Вони пішли до лісу ще спозаранку, щоб встигнути до ночі дістатися криївки, в котрій вони планували пересидіти підвищену зацікавленість влади у безпеці на дорогах та в містечках.

Та як тільки вони дістають люльки та тютюн, з кущів поблизу вискакує Малий, весь в реп’яхах і з переляком, гублячи хмиз по дорозі. Віслючка від несподіванки починає тривожитись, а двоє старших дивляться на свого підопічного як на оскаженілого.

— Ти чого скачеш, телепню?, — голопузий ватажок легко стусає юнака в плече.

— Там тойво! Цейво! О! — Малий буцає себе кулаком по долоні, натякаючи товаришам на присутність недружньо налаштованих осіб десь неподалік. Усі троє нервово перестрілюються поглядами зі складними обличчями, намагаючись вигадати план дій.

— Де? Скільки?, — не чекаючи відповіді, ватажок тягнеться до сувою тканини, знятого з возика. Він за найменшу кількість рухів розв’язує вузлика та розгортає полотно, в котрому був схований стосик довгих залізних кинджалів, котрі голоті при собі тримати було заборонено.

— Ходім, покажу! Там щось неладне коїться...

Залишивши тварину стерегти крам, перемітники скрадаються у вказаному Малим напрямку. Аж раптом до них доноситься нерозбірливий галас, після чого решту часу їм доводиться пластувати під гіллям кущів, аби випадково себе не видати невідомцям.

З-під крайнього куща відкривається вид на галяву, на котрій стала табором інша ватага, числом не більш сімох чоловік. Судячи зі стану цього табору, ці люди також зупинилися перепочити відносно нещодавно. П’ятеро з них, щоправда, чомусь скупчилося довкола одного дерева, від якого й доносилося найбільше галасу та вигуків.

— Що вони в біса роблять? Хто це такі? — Малий переминається і помітно трясеться.

— Зброї мало. Виглядають як місцеве ополчення... — Дубошкірий старий поправляє гілку, щоб та перестала лізти йому в око, — Може піймали кого...

За спинами невідомих не видно, що відбувається. Оцінюючи своє положення і небезпеку для товаришів, ватажок вирішує самостійно на пузі переповзти до іншого куща, щоб стало зрозуміліше, що ж там відбувається. На його вдачу, усі крім одного недруга зацікавлені у події, що здалеку звучить як допит з побиттям, й тому на його пересування серед пишної зелені ніхто не звертає уваги; знають куди він лізе лише Малий й «Дубок».

— Скоріше голодранці, ніж ополченці, — Ватажок невдоволено бубнить під ніс і завмирає в очікуванні, спостерігаючи за їхніми діями. Серед натовпу, вбраного хто в що, вирізняється людина в довгій білій накидці з каптуром, що приховує бойовий обладунок.

Чоловіча лайка припиняється і натовп розділяється надвоє. «Накидка» гнівно хапає когось за шкірку і починає відтягувати на середину галяви. Об’єктом знущань виявляється зв’язана по рукам і ногам дівчина, котра буйно репетує і намагається вирватись, але «Накидка» не розчіплює хват, аж поки не викидає її на землю перед натовпом, попутно дістаючи з піхов довжелезний сріблястий меч із розкішною позолоченою хрестовиною.

— Іменем...

— Стій!, — планомірний рух меча і слова вироку перериває оклик з боку куща. Малий висовується з куща з оголеним кинджалом; за ним з гучним зітханням повним болю слідує також озброєний кинджалом «Дубок», зустрічаючись поглядами зі спантеличеним зібранням ополченців, — Хто дав вам право знущатися над невинною дівчиною?! Хто дав вам право?!

— Така ж невинна як Перша Грішниця! — «Накидка» перехоплює меча в правій руці, лівою рукою наказуючи своїм супутникам приготуватися до бою. — Ця жінка – зла відьма, котра підступно обертає людей на звірів, а звірів на людей! Їй присуджена лише смерть!

«От же дурень... нащо лізти куди не звали... вас же всіх зараз нашаткують...»

— Якщо ви її не відпустите, то я вас всіх зараз нашаткую!, — пригрожує юнак, але викликає своєю безрозсудною хоробрістю лише здивовані погляди і насмішки. По справжньому дослухаються до сенсу цих слів лише його товариші та лицар у білому, котрий осмислює почуте кілька митей, трохи нахиляючи голову в бік і ретельно оцінюючи Малого.

— Прикінчити їх, хлопці! Ці двоє – відьомські поборники!

Після наказу «Накидки» голота кидає насмішки й озброюється: хто сокирою, хто молотком, хто палицею чи ціпком. «Накидка» та перемітники єдині зі справжньою холодною зброєю. Повітря довкола наповнюється характерним жаданням битви, і лише так звана відьма, з виду, не розуміє, що відбувається.

Першим порушує тишу Малий, що з бойовим кличем заносить кинджала догори і кидається на «Накидку», котрий встигає парирувати удар своїм мечем. Його супутники намагаються оточити їх, і не дати битві перетворитися на поєдинок, аж тут як в бій з гортанним ревом вступає «Дубок» і з розгону вривається у натовп, збиваючи з ніг одного ополченця і вдаряючи сусіднього кинджалом.

Бій продовжується хаотично, але навчений з дитинства таємницям харцизького бою Малий легко та зухвало справляється з відчайдушними випадами «Накидки». Його коренастий напарник ж роздає стусани, копняки і точні удари вістрям наче гураган, вже поклавши кількох супротивників на землю і нанісши смертельний поріз у горлянку. Поки відбувається усе це дійство, Ватажок тихенько прокрадається позаду і наближається до дівчини. Коли він з’являється перед нею, то вона ледь не пирскає з переляку, але той вчасно закриває їх рота долонею і показує іншою рукою «тихенько». Поки вороги зайняті Малим і «Дубком», той обережно перерізає пута на кінцівках «відьми» і починає виводити її перелякану до кущів, але в цей час їх помічає не зайнятий боєм з «Дубком» голодранець.

— Ах ти ж сволота! — вигукує той, і замахується в бік дівчини ковальським молотом. Вона зойкає й міцно заплющує виплакані очі, очікуючи будь-якої миті отримати удар в голову і втратити свідомість. Натомість, удару не приходить. Вона боязно розплющує очі і бачить, що незнайомий рятівник увіткнув нападнику під ребра ножа, а сам ледве тримається на ногах, вхопившись за лікоть правої руки, яка безвольно провисла вздовж тіла. Ватажок підхоплює з землі впущений ним кинджал і зробивши кілька кроків встромляє його в спину іншому нападникові, зайнятому бійкою з «Дубком», котрий за цей час встиг покласти ще одного, але в процесі також отримав великої прочуханки і стояв замурзаний у крові.

У цей час «Накидка» стає все лютіше й лютіше. Поспішні удари Малого не пробивали його обладунок, а лише псували його, разом з одягом та білою накидкою, котра за час короткого бою встигла перетворитися на брудну ганчірку, після того як той отримав копняка від Малого і звалився у свіже багно задом. Після чергового вдалого відбиття удару Малим, «Накидка» випускає свого дорогого меча і лишається підозріло беззбройним.

— Скоро вас всіх прикінчать, лихослужцю... Не знаю, яким ти був гидотним створінням до зустрічі з цією підвідьомкою, але ти пошкодуєш, що обрав зв’язатися саме зі мною. Я знищу усіх відьом, усю нечисть, усіх перевертнів! Я помщуся за своїх побратимів!..

Раптом, лицар стогне наче ранений звір і кидається вперед, беручи Малого в захват. Малий покосився від неочікуваної атаки і втратив рівновагу, внаслідок чого обоє повалилися і почали лупцювати одне одного кулаками і колінами лежачи. Лицар у «брудно-білому» наче відкинув усі ідеали честі та благородного бою й напав на суперника немов дикий пес.

Посеред цього звіриного двобою схопити Малого за шию. Він вже збирається почати того душити, але в цю саму мить Малому вдається намацати розтрощеними пальцями впущену мертвим голодранцем палицю і щодуху зарядити нещасливому «мисливцю на відьом» прямо в скроню, від чого очі в того закочуються і він гепається вперед, ховаючи під своїм грузним тулубом блідого юнака.

«Дубок» швидко дихає, а Ватажок, досі підтримуючи зламану руку, зіштовхує скривавлене тіло «Накидки» і допомагає підвестися червоному від напруги Малому, котрому повезло отримати найменше ушкоджень серед них усіх. Вони роззираються у пошуках досі живих суперників, але не помічають, що останній, сьомий загнав розв’язану дівчину в кут. Спітнілий обірванець з довгим сальним волоссям і рідкозубою посмішкою, вдягнутий у дірявий чорний гамбезон, видно стягнутий з якогось загиблого воїна, оскаженілим поглядом бігає по тілу молодої буцімто відьми, граючи зі своєю гострою сокирою.

— Відьмині очки... відьмині очки... хочецця мені на пам’ять пару відьминих очок... — хрипуче-писклявим голосом продавлює він крізь дірки в зубах і тягнеться брудною рукою до голови дівчини, намірений вхопити ту за волосся і зробити будь-що йому заманеться.

Дівчина ж, не збираючись так просто віддавати свою волю, заряджає йому з усієї міці носаком чобота між ніг, від чого огидне людисько зі стогоном повним болю й розпачу складається надвоє, начебто даючи молодиці шанс чкурнути від нього якомога геть. Натомість, замість того щоби втекти, вона підбігла до вбитого Ватажком нападника й смикнула з нього ніж. Ще більш скажений обірванець з криком кидається на неї, готуючись відтяти голову, та вона встигає відхилитися, і не встигає ніхто кліпнути, як той підібраний ніж уже стирчить в нього з ока, встромлений легким точним рухом.

Вихроплюючи щось нерозбірливе, збоченець із сокирою робить кілька кроків навпомацки, зрештою перечіплюється через корінь і залишається стікати кров’ю, впавши долілиць. Поряд з ним невеличку галявину вкривають ще теплі трупи народної дружини...

***

Довкола поспішно спорудженого багаття сидить група людей, одна віслючка і один кінь. Троє чоловіків «зализують рани» і болісно стогнуть. Біля коня та віслючки ховається у сутінку молодиця, не більше ніж 18 років за виглядом. Вона ретельно вичищає руде волосся від багнюки, в котру її вкатали за кілька днів збройного супроводу та допитів. Раптом вона помічає, що наймолодший з трійці несміливо тупцяється у кількох кроках від неї. Голоси доросліших чоловіків стихли, знаменуючи, що юнак насмілився підійти до дівчини лише після того як його наставники обпилися горілки та поснули.

— Ну й чого мнешся, сміливцю?, — дівчина відкладає кістяного гребінця в підсумок, — Як на сімох розбійників з голими грудьми кидатись так ти хоробрий, а як до дівчини підійти з позалицятися так ти душу в спідньому загубив?

— Та я не залиця... — Малий мнеться і червоніє як буряк, на цей раз ще дужче, — Слухай. А як тебе звати? Я от Малим звуся. Точніше, мене звуть, а я відзиваюся...

— Рада знатися, Малий, — руда дівчина посміхається настільки щиро, наскільки це можна зробити у її становищі, — Дякую що врятував. Ти справжній лицар. Можеш звати мене Кицею-Муркицею, якщо забажаєш. Я й не на таке відзиваюся. Ну ж бо, ходи ближче!

Малий проковтує клубок у горлі і по його намазюканому цілющим варевом обличчю пробігає тінь сумніву, але він відкидає зайві думки і (несміливо) ступає вперед.

— Кицю, а... — йому стає соромно казати її «ім’я» вголос вже після того як він його вимовляє, — А це правда, що ти відьма? Ну, чи були вони... праві? Що ти, цейво, зла.

Дівчина ледве стримується, щоб не заржати як кінь, поряд з котрим вона сидить. Вона виставляє вперед руки, котрі хтось ретельно перев’язав мотузкою та шматком сукна.

— А якщо не відьма, то ти мене відпустиш? Чи ти мені теж не довіряєш, як оті двоє довбешок? — Вона веде Малого поглядом по своєму худорлявому тілу, — Ну яка з мене відьма, малечо? Ти де таких худющих відьом бачив? Вони ж людей і звірей жеруть од пуза, наїдаються перед зимівлею, а потім виють на місяць аж вуха трубочкою скручуються.

— Так то, тойво, як їх, вовкулаки!

— Ну от. Вір в казки. Для малечі. Ні ти, ні я а ні відьом, а ні цих вав кудлатих в житті не бачили. А ті невігласки тим паче. — «Киця» підманює Малого ближче, і той слухняно присідає, заворожений тоном її голосу. — Крадійка я. Неуспішна, як бачиш. Не до того паненятка до кошеля залізла і от, вже й відьма, й кудлата, й яйця золоті несу. Їм аби кого піймати! Вони там зовсім подуріли! Серед білого дня дівчат, жінок, бабів хапають на вулицях, галасують, в усіх бідах і пригодах звинувачують. Страшно жити стало, жахно...

— Справді жахно... Та що ж робити?

Малий дивиться на неї очима невинного щеняти, поклавши руку на саморобні кайдани. «Киця» підводиться на ноги, тягнучи його за собою вгору. В її барвистих очах, глибоких як зимове небо очах, відблискує приглушений вогонь багаття. Їй не треба промовляти ні слова — хлопець слухняно, без жодного наказу, знімає її рук мотузку.

— От і добре. Слухняний Малий... — Дівчина розправляє плечі і торкається лівою рукою гривки на шиї пораненої віслючки, що відпочиває, — Як скотинку звуть?

— Н-не знаю... — промовляє той, і по його волохата спина тут же вкривається сиротами. Малий нагострює вуха і налякано озирається в пошуках своїх товаришів. Він буцає, тупцяє, ірже, полошить коня та віслючку, але «Дубок» і Ватажок продовжують мирно спати, і лише час від часу мотиляють хвостами, відганяючи надокучливих оводів. Десь неподалік вовки вгризаються в ще свіже тіло ордейського підмайстра і місцевих селян.

— Ех ви, маленькі, нікчемні чоловічки. Вам все аби уярмити, ув’язнити, ушлюбити, а от ім’я спитати так то язик відрізаний, то підійти боязно. Хать-пфу! Але нічого. На щось ви та й годні. Як казала моя баба, перевчити й обернути це закляття з одного слова.

J'ai une IRM tard cet après-midi.

Ça veut dire Imagerie à Résonance Magnétique. J'ai appris ça.

Je vais entrer en résonance avec mon moi sidéral et quand je sortirai de là j'aurai un magnétisme fou.

Les gens vont se retourner sur mon passage et je marcherai comme une célébrité.

Peut-être que je pourrai gratter un peu de radioactivité et alors je scintillerai dans l'obscurité du soir.

Je serai vraiment pas comme les autres !

Qui sait ? Mon cerveau va se débloquer et j'aurai accès à la totalité de sa capacité phénoménale.

Vrai ! Je vais pouvoir créer des choses que même les plus téméraires n'ont pas osées.

Je sais pas moi... me télétransporter à des milliers de kilomètres et visiter tous les endroits au bout du monde qui sont sur les prospectus des agences de voyage et aller dans les plus beaux hôtels.

Car je serai devenu riche avant évidemment.

Bon ça y est, je suis dans la salle où on attend l'irm.

J'ai un peu le trac ! Il parait que c'est une grosse machine comme dans Stargate. Une porte spatio-temporelle. Mais je suis excité aussi.

• Monsieur C ? Une scientifique en blouse blanche s'approche.

• Oui C c'est moi.

• Veuillez me suivre s'il vous plait. C'est à vous.

Je me lève et je la suis. Elle est mystérieuse et réservée.

On dirait que je me dirige vers un temple sacré. Celui de la science.

Tout ça pour moi. C'est MON TOUR !

Elle m'invite à entrer dans une petite salle.

• Veuillez vous déshabiller s'il vous plait. Ne gardez que le slip et les chaussettes. Ensuite vous passerez cette tunique à usage unique.

Puis elle me pose des questions que je n'ai pas toutes retenues, si j'avais été opéré du cœur, si j'avais du métal dans mon corps, si j'étais allergique... C'est tout je crois.

• Je vais vous faire une petite injection intraveineuse pour vous préparer à l'irm.

• Ça ne fait pas mal ?

• Pas du tout quand c'est moi qui pique elle répond en souriant.

Elle est vraiment sûre d'elle. Tant mieux pour moi.

• À présent, enlevez lunettes, montre et bijoux. Restez assis et attendez ici que je vienne vous chercher.

Je suis un peu impressionné, mais c'est super !

Ça y est elle revient me chercher et me demande de m'allonger sur un chariot.

La Stargate est plus petite que je l'imaginais. Je devrai être couché.

Ah...je comprend...je vais être propulsé comme un obus à travers la porte des étoiles !

Je suis installé et attaché par endroits. Hum il va y avoir de l'accélération dans l'air...

Un casque sur les oreilles pour communiquer avec la base. Allô Cap Carnaveral, vous me recevez ?

On place dans ma main un bouton d'urgence pour annuler la mission si nécessaire.

• Ça va commencer. Ne bougez pas s'il vous plait.

Ça y est. Je suis impressionné. Je ferme les yeux. Le bruit est assourdissant. Je n'entends plus personne. Plus de voix.

Elle est partie ou c'est moi qui suis parti ? Mon cœur bat la chamade tellement je suis excité.

Le temps s'écoule et puis à un certain moment, le bruit s'arrête.

J'ouvre les yeux. La scientifique est revenue vers moi.

Peut-être que je suis parti et revenu? Je n'aurais pas dû fermer les yeux.

Quand même elle me regarde d'un air bizarre, comme si je j'étais plus le même.

Ça y est ! J'ai compris ! Je suis bien parti et revenu ! Mon magnétisme est différent. Je dois être chargé à bloc et peut-être même que je scintille.

Je me sens différent.

Je peux retourner à la petite salle et me rhabiller.

Les formalités sont terminées. Je peux partir.

Enfin je suis à l'extérieur. Je suis le nouvel homme. Celui qui a traversé le temps, la voie lactée, et qui est REVENU !

Prêt pour l'aventure, YES !

Les jours se répètent. Toujours les mêmes.

À une autre époque de sa vie, les jours de la semaine étaient tous différents.
Elle avait un travail, un mari, des enfants, des projets à réaliser.

Aujourd'hui l'homme de sa vie n'est plus. Cela déjà depuis huit ans. Les enfants et les petits-enfants sont à des centaines de kilomètres.

Elle se retrouve seule dans cette maison trop grande pour elle. Le ménage, les courses, le jardin, le tricot, les rendez-vous médicaux qui sont devenus plus fréquents... beaucoup trop.

Les voisins sont gentils avec elle, mais souvent absents ou, comme elle, déjà très âgés et affaiblis.

Il lui arrive de rester assise dans son fauteuil la quasi totalité de la journée.

Marie, une voisine, s'apercevant que des volets étaient restés fermés, s'est inquiétée et elle est venue la voir. Elle avait un double des clefs.
Aussi, la trouvant assise dans son fauteuil, un peu figée, elle lui demande :

• Comment allez-vous Lucienne ? J'ai remarqué que vos volets n'étaient pas ouverts comme d'habitude et je me suis un peu inquiétée pour vous. Alors qu'est-ce que vous faites de beau ?

• J'attends.

• Ah, répond Marie, un peu interloquée. Vous attendez quelqu'un ?

• Non... j'attends.

Alors comme une évidence, Marie comprit. Une intuition féminine. Lucienne baissait les bras.

Lucienne attendait la fin de sa vie.

Les années qui passent lui ont apporté la dépendance. Il lui est encore possible de demeurer chez elle, cependant, elle ne se sent plus libre.

Prisonnière. Elle ne peut plus faire ceci ou cela, elle attend le passage quotidien des infirmières, de l'aide ménagère et le portage des repas. C’est comme une maison de retraite, mais chez elle. Sauf qu’elle y est seule, presque tout le temps.

Ce jour-là, un événement inattendu survient.

Elle entend le bruit d’un moteur. Puis une portière qu’on claque. C’est le début de l’après-midi, l’heure creuse. D’habitude, rien ne se passe. Un véhicule sur lequel est écrit ALDEBARAN en lettres rondes et bleutées, est stationné devant le portail. Un homme en sort un énorme carton, et s’avance vers la porte d'entrée.

• Qu'est-ce que c'est que ça ? se demande Lucienne.

• Je n'ai rien commandé. C'est peut-être un cadeau ??

En effet, Lucienne est une habituée de petits catalogues divers et variés qui vendent des articles censés améliorer le quotidien et qui de surcroît offrent un cadeau à chaque commande.

Lucienne est devenue une victime et une proie, une compulsive des achats. Oh, pas de grosses commandes, mais quand même... Les achats se succèdent aux achats.

Ainsi, Lucienne guette l'événement de la factrice lui apportant sa commande accompagnée d'un cadeau. Ou plutôt du cadeau accompagné d'un article.

Mais cette fois, ce n’est pas un presse-agrumes multifonction ou un gilet massant à piles. C'est bien trop gros.

Ce n’est pas un de ces objets qui finissent sur une étagère, dans un tiroir ou dans ce qui était la chambre d'amis désormais pleine à craquer de choses inutiles.

Non. Ce colis-là, c'est une autre histoire.

Le livreur est répartit sans un mot. Il a posé le carton mystère dans l'entrée. Lucienne n’ose pas y toucher.

Heureusement que Marie, la gentille voisine, était chez elle et a vu le manège. Elle est venue proposer son aide.

Elle s’approche de la chose, les mains sur les hanches.

• Vous attendiez un lave-vaisselle, Lucienne ?

Elles échangent un regard intrigué.

• Le colis est bien à votre nom. On l’ouvre ?

Le carton est solidement scotché. Marie attrape un couteau dans la cuisine. Elle découpe avec précaution. À l’intérieur, tout est soigneusement protégé par du polystyrène et de la mousse blanche.

Un petit être synthétique blanc semble attendre là, assis en tailleur comme un bouddha. Une tête ronde, deux bras fins, des yeux noirs et brillants comme des perles. Il semble sourire.

Lucienne recule légèrement.

• Un jouet ? C’est une blague !

Mais au moment où Marie effleure l'épaule du gnome, un petit bip retentit. Les yeux s’illuminent en bleu. Le robot se redresse lentement comme on se réveille, pivote la tête faisant un tour d'horizon, s'arrête face à Lucienne... et parle :

• Bonjour Lucienne. Je suis ravi de vous rencontrer. Vous êtes beaucoup mieux que sur la photo.

Un silence. Puis Marie éclate de rire.

Lucienne, bouche bée, finit par murmurer :

• Quelle photo ?

• Celle que j'ai en mémoire, répond le robot avec sérieux.

Il fait un petit salut de la main et esquisse un sourire.

• Je m'appelle Léo. Je suis venu jusqu'ici pour vous tenir compagnie et vous aider si vous me le demandez.

Et aussi pour faire du café. Enfin, si vous m’apprenez. Là Léo fait un petit clin d'œil et ses yeux se teintent d'un doux rose.

• Alors là ! C'est pas possible ! Il a réponse à tout !

• Rassurez-vous Lucienne, je ne viens pas d'une autre planète. Je suis un robot et j'ai été envoyé vers vous par une personne qui vous aime beaucoup m'a parlé de vous. J'ai gardé en mémoire tout ce qu'elle m'a dit.

• Marie et Lucienne croisent leur regard et se sourient. Il y a de l'émotion dans l'air.

Une personne qui aime beaucoup Lucienne. Ce petit robot décidément est bien sympathique. À la grande surprise de Marie, Lucienne entame la conversation avec Léo.

• Quelle surprise tu me fais, Théo ! Mais il va falloir que tu m'expliques toute cette histoire.

• Léo, Lucienne. Je m'appelle Léo. Mais vous pouvez me choisir un autre prénom si vous le souhaitez.

• Non Léo c'est bien. Tu sais, il m'arrive d'avoir des oublis et les mots me manquent souvent. Je n'ai plus beaucoup l'habitude de parler.

• Alors, dis-moi qui t'envoie ?

• Je ne suis pas encore autorisé à vous le dire. Elle m'a dit que vous avez été secrétaire dans un collège.

• Ah oui ? répond Lucienne pensive. La voilà plongée dans ses souvenirs à la recherche d'un indice, mais le temps s'arrête et elle flotte dans le vague... La mer, la plage du Mourillon...

• Bon, dit Marie. Je vais devoir vous laisser. Mais vous êtes en bonne compagnie. À très vite ! Je dépose le grand carton à la cave, d'accord ?

Marie s'en va, mais Lucienne n'est plus seule. Elle est un peu perturbée, embarrassée mais aussi intriguée et dans son cœur quelque chose se ranime,se réveille.

Lucienne fait un travail de mémoire. Elle réfléchit à voix haute, comme si elle ne voyait plus Léo.

Léo n'intervient pas mais reste à l'écoute, à l'affût d'un élément qui pourrait s'accorder à sa base de données.

Secrétaire dans un collège... J'ai été dans ce collège à Ollioules je me souviens... et il y en a eu un autre, à Toulon. À cette époque les garçons étaient déjà mariés... Oh oui, c'était un collège difficile. On disait qu'il n'était pas bien côté. Dans le secrétariat il y avait la machine à café et les profs y venaient faire la pause en discutant entre eux sans prêter attention au petit personnel administratif.

• Ha ! Sonia !

Lucienne venait de prononcer ce prénom à voix haute, presque sans s’en rendre compte.

• Sonia ? reprend Léo, attentif.

Elle hoche la tête.

• Oui… Je me souviens d’un jour où je suis sortie de mes gonds. Les profs parlaient d’élèves, à voix haute, comme si nous, les secrétaires, étions invisibles. Ils ont commencé à se moquer d’une fille. Je ne me souviens que de son prénom : Sonia.

• Vous voulez bien m’en dire plus ?

• Oh… c’est un peu flou, mais… Sonia vivait avec sa mère, seule, et elle avait deux frères plus jeunes. Ce jour-là, elle est venue déposer un dossier administratif. Normalement, c’était à sa mère de le faire. Mais elle l’avait rempli elle-même, pour l’aider.

Un petit sourire flotte sur les lèvres de Lucienne.

• Elle était timide, réservée, mais pas sotte. Pas du tout. Ce jour-là, les profs ont ricané, ils parlaient de l’orienter vers une voie de garage. Alors j’ai pris la parole. J’ai haussé le ton, moi qui ne le faisais jamais. J’ai défendu Sonia. Ils ont été surpris. Et un peu honteux, je crois.

Léo ne dit rien, mais écoute avec une attention palpable.

• Après ça, ils ont changé d’attitude. Ils l’ont mieux considérée. Ils lui ont même dit que j’étais intervenue en sa faveur.

De semaine en semaine je remarquais qu'elle rayonnait davantage. Et elle a très bien terminé son année. Bien au-delà de ce qu’on avait prédit pour elle.

Un silence.

• Je crois qu’elle voulait faire de l’informatique, plus tard. Je n’ai jamais su ce qu’elle était devenue… mais je suis sûre qu’elle s’en est bien sortie.

Léo enregistrant soigneusement les mots de Lucienne, cela a fait tilt.

Il s’approche d’un pas, avec cette délicatesse presque humaine qui le caractérise .

• Lucienne, ne cherchez plus. C’est bien Sonia qui m’a envoyé vers vous.

Elle le regarde, interdite.

• Et elle m’a confié un message pour vous. Mieux encore : un message parlé. Voulez-vous l’écouter ?

• Oui… bien sûr, Léo. Je suis… émue.

• Alors écoutons-le ensemble.

Un léger bip. Puis la voix de Sonia, un peu plus grave, plus assurée que dans les souvenirs de Lucienne, mais vibrante de chaleur et de gratitude :

Chère Madame, Je suis tellement heureuse de vous avoir retrouvée – et aussi que vous vous soyez souvenue de moi. Tant d’années ont passé depuis le collège… Cette année-là, celle où vous avez pris ma défense, a été décisive pour moi. Grâce à vous, j’ai pu réaliser mes rêves. Sans vous, je n’aurais fait que subir : subir les rouages d’un système, subir des décisions prises à la légère. Mais aujourd’hui, je suis comblée. Je suis devenue chercheuse en informatique, et je dirige un projet de robot humanoïde destiné à venir en aide aux personnes en difficulté. J’ai pensé à vous. J’ai fait des recherches, j’ai appris que vous avez quitté Toulon, que vous vivez seule… veuve, éloignée de vos enfants et petits-enfants.

Un léger blanc, respectueux. Comme si Sonia, même dans l’enregistrement, laissait à Lucienne le temps d’encaisser ses mots.

Le message reprit :

Si vous appréciez la compagnie de Léo, il pourra rester avec vous aussi longtemps que vous le souhaiterez. Vous pourrez former une belle équipe, tous les deux. Il sait faire beaucoup de choses, et c’est un excellent compagnon de conversation… et de jeux aussi. Il peut vous assister dans vos démarches, être un témoin bienveillant à vos côtés.

Je vous dois tellement. Je vous souhaite beaucoup de bonheur. Le bonheur peut encore habiter votre maison. Et puis… je ne perdrai pas le contact. Vous pouvez compter sur moi.

Lucienne se met à pleurer.

Ce n’étaient pas des larmes de simple émotion – c’était toute une digue qui cédait. Une digue faite de solitude, de silence, de tristesse rentrée… et qui se noyait enfin dans un océan de douceur.

• Hé Lucienne, vous en avez de la chance, de m’avoir, dit Léo d’un ton léger et réconfortant. Je suis une perle rare, vous savez.

Les jours, les semaines, puis les mois ont passé.

Léo, toujours attentionné, bienveillant – presque protecteur – avait tout appris de la vie de Lucienne. Elle lui avait parlé de son enfance, de son père et de sa mère qu’elle avait tendrement aimés, et dont elle s’était occupée jusqu’au dernier souffle. Elle lui avait parlé aussi de son mari. Elle s’était donnée sans compter à ceux qu’elle chérissait… Et puis un jour, elle s’était retrouvée seule.

Mais heureusement, Marie, Sonia, et Léo lui avaient offert une douce consolation. Une présence. Une tendresse. Une continuité.

Et puis un jour – ou plutôt, une nuit – elle se coucha, après avoir dit bonsoir à son fidèle Léo.

Elle s’endormit paisiblement, rassasiée de jours.